Чернь

Одного разу, коли мені було десять років, я опинився там, де не мав опинитися, і побачив те, чого не мав бачити. Одного сірого й похмурого ранку всіх мешканців міста зігнали на площу — головну площу міста, щоб показати їм усю силу «людей», які нами керують: так званої корпорації b.l.e.x. У цьому місті вони були одночасно суддями, мерією, поліцією та армією. Якщо у тебе виникали якісь питання, ти міг звернутися лише до них. Якщо ти порушував закон — судили тебе саме вони. Якщо ти не хотів іти в армію… вони змушували. Ось такою була корпорація b.l.e.x. Отже, коли мені було десять років, вони зібрали всіх, щоб провести… «СУД» — Щоденні Судові Страти. Раз на місяць ця корпорація «судила» людей за їхні провини прямо на головній площі, на очах у всіх інших, саме тут і саме сьогодні. Я чітко пам’ятаю кожну деталь. Усе почалося ось так… Площа Ріво — головна площа — була переповнена людьми. Усі щось жваво обговорювали й чекали на початок видовища. Небо було затягнуте хмарами, і місто занурилося в темряву. Рівно опівдні на площу в’їхав кортеж із п’яти чорних автомобілів. Вони зупинилися біля дерев’яної сцени, і з них вийшли ті самі представники b.l.e.x. Вони були одягнені в чорні плащі, чорні штани, чорні туфлі та чорні маски з білими очима. 

Їхні маски були прикрашені черепами. Увесь натовп, що зібрався на той час, перевів погляд на них. З чотирьох машин, що стояли з боків, вийшли по двоє людей. Вони піднялися на сцену й вишикувалися в ряд. Потім відчинилися двері автомобіля, що стояв посередині, і з нього вийшов… Він. Глава всієї корпорації — Барон Кобальт. Його відрізняли від решти… всього… три речі. Замість черепа на його обличчі була не менш моторошна маска… біла маска чумного лікаря. На голові в нього був циліндр. У руці — тростина. Коли він вийшов з машини, усі затамували подих, бо знали: якщо барон приїхав сюди… значить, СУД відбудеться в повному обсязі. Кобальт став у центрі сцени біля трибуни й вигукнув…

— ТИША!

Усі, хто розмовляв, одразу замовкли.

Потім він продовжив…

— СЬОГОДНІ ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ, КОЛИ В ЖИВИХ ЗАЛИШАТЬСЯ ЛИШЕ…

Він зробив паузу й різко закінчив.

— НІХТО!

Усі мешканці переглянулися. У їхніх очах відбивався страх.

Тим часом Кобальт дістав з-під плаща маленький аркуш паперу. Коли він розгорнув його, той перетворився на довгий список — список усіх мешканців міста.

— Я БУДУ НАЗИВАТИ ВАШІ ІМЕНА! ВИ ВИЙДЕТЕ ВПЕРЕД І СТАНЕТЕ… ТУТ!

Барон вказав на місце позаду себе, де стояли табурет… і шибениця.

— АБО Ж… ОСЬ ТУТ!

Кобальт вказав на не менш страшний знаряддя — гільйотину.

— А ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я ПРОЧИТАЮ ВАМ ВАШІ ГРІХИ, ВИ… БУДЕТЕ СТРАЧЕНІ! ВСІМ УСЕ ЯСНО?!

Люди швидко кивнули головами.

— ТОДІ… ПОЧНЕМО!

Того дня на площі було близько п’яти тисяч людей, включаючи мене.

Це були всі, хто залишився після СУДІВ. Але сьогодні…

Сьогодні не залишиться й їх.

— ОТЖЕ… ГУСТАВ ШВІПС!

З натовпу вийшов літній чоловік із ціпком і став біля гільйотини.

— М-М-М… РОЗУМНО… ВЖЕ ВИБРАВ СОБІ СМЕРТЬ?

На що чоловік відповів…

— Я краще піду швидше, ніж дивитимуся на твою потворну пику, Кобальт.

І це настільки розлютило барона, що він закричав йому прямо в обличчя.

— Я… БАРОН! І ТИ БУДЕШ ЗВЕРТАТИСЯ ДО МЕНЕ «БАРОН»!!

— Мрій, — сказав Густав.

Після цього Кобальт клацнув пальцями, і двоє людей у масках із черепами потягли чоловіка до гільйотини.

Там його вбили.

За одну секунду. Усі були в шоці й почали розбігатися. Вони бігли якнайдалі від цього жаху. Тоді барон дістав пістолет і відкрив вогонь по натовпу. Пролунало п’ятнадцять пострілів, і люди зупинилися. Обернувшись і повернувшись назад, вони побачили, що п’ятнадцять куль вбили тридцятьох людей. Коли вони повернулися на площу, Кобальт продовжив.

— ГАРАЗД. ПРОДОВЖИМО… РОЗА РОУД!

На сцену вийшла дівчина років двадцяти, і Кобальт почав читати.

— РОЗА РОУД… Ти могла б стати хорошою медсестрою, але обрала пресу. Та ще й яку… Таку, що ганьбить статус b.l.e.x.! Обирай сама… смерть, люба.

Молода жінка повільно пішла до гільйотини. Її руки й ноги тремтіли. Однак Кобальт зупинив її, розвернув обличчям до себе й сказав…

— НІ-НІ-НІ… ШИБЕНІЦЯ!

Потім… Клацання…

І двоє чоловіків у масках із черепами підвели її до шибениці. Вони підняли її вгору і… Болісна смерть.

Вона тривала тридцять секунд, але здавалася цілою годиною. І так повторювалося знову й знову. Кобальт не давав їй вибору. Точніше, давав… але одразу ж його забирав. Те саме він зробив, коли вбив мою родину. І зробив він це… без жодної причини. Мене не було серед того п’ятитисячного натовпу, коли мені було десять років, у тому самому місті. Я переказав історії своєї мами, якій тоді було десять років і яка втратила свого дідуся. І історії мого батька, який тоді втратив свою сестру.

А тепер… Двадцять років потому…

Коли вплив b.l.e.x. поширився вже на всю країну…

І Барон Кобальт досі десь там. Він, як і раніше, керує цією бандою.

А я виріс і став найманцем. Я прийняв рішення…

Мені знадобилося багато часу, щоб наважитися, тренуватися й намагатися. Але тепер… Я готовий. Я готовий зустрітися з тобою. І я готовий убити тебе. Я готовий помститися тобі за свою родину.

— Я! Я йду за тобою, Кобальт… Я йду, щоб убити тебе!

Це були слова хлопця, який вдома одягає смокінг, натягує чорні рукавички, бере зброю й виходить за двері. Його звуть…

КРІС.

Перед цим він дивиться у дзеркало й згадує. Він згадує обличчя людей, яких втратив. Обличчя своїх близьких, яких теж втратив через b.l.e.x. Обличчя всіх людей із того п’ятитисячного натовпу, про який йому розповідали батьки. І обличчя того двотисячного натовпу, що зібрався сьогодні на головній площі столиці. Вони чекають саме на цю людину… Барона Кобальту, який за роки свого правління заробив мільйони. Усі чекають на нього, навіть не підозрюючи, що це… Їхній останній день. Їхня остання година, можливо… І ось він. Він приїхав, як завжди, у кортежі з п’яти автомобілів. Як завжди — зі своїми підлеглими в масках із черепами. І, як завжди, у своїй впізнаваній масці… Масці чумного лікаря. Ось він піднімається на сцену. Займає своє місце біля трибуни й починає промову…