Черговий на п'ятницю

ВИПУСК НОВИН:

«Жахливий випадок відбувся в одній зі столичних шкіл.

Уночі з четверга на п’ятницю в школі №*** загадковим способом загинули четверо школярів. Жертвами стали десятикласники: Пархоменко Макс, Нечуй Олександр, Чорновус Павло, Богданова Світлана. Кожен з них загинув по-різному: у першого були порізані вени в шкільній їдальні, другий – повішаний у спортзалі, третій знайдений потопленим у басейні, останній було розбито та викручено голову в туалеті. Перша теорія криміналістів – вбивцею був сторож. Але він стверджує, що не вбивав померлих. Його затримали на певний час, поки все не виясниться точно.»

ЗА ДЕНЬ ДО ТОГО…

Ранок видався сонячним. Біля школи зібралися діти. Хтось галасував, хтось бігав, а хтось просто сидів у телефоні.

Ось пролунав дзвоник. Діти ввійшли до школи так швидко, що через декілька хвилин натовпу вже не було. Потім почали збігатися ті, хто люблять запізнюватися. Дехто з них зупинявся біля порогу, чекаючи когось, а інші просто заходили до будівлю.

…

Макс біг як міг. Він намагався додати швидкості, але розумів, що не зможе. Піднявся до шкільних дверей, відкрив їх. Вбіг у середину. І швидко попрямував до другого поверху.

- Ух, як швидко зараз молодь біжить! – здивувалася вахтерша, побачивши Макса.

А тим часом хлопець біжить по коридору другого поверху, знайшов потрібний йому кабінет. Відкрив двері, натиснувши на ручку.

- Пархоменко, знову запізнюємося!? Я вже забула той час, коли Ви, молодий чолочіче, приходили вчасно, - сказала вчителька, побачивши запізненого учня.

- Вибачте, Тамаро Михайлівно. Можна сісти на своє місце? – запитав хлопець.

- Так, можеш. Але спочатку розкажи нам закони Ньютьна.

Ну що ж поробиш. Прийшлося…

- Ну ти й щасливчик! Привіт! – сказав, сміючись, сусід Макса по парті, Сашко.

- Привіт! Чого ти шкіришся? – сказав хлопець, сідаючи на своє місце.

- Нечуй! Скажіть мені, будь ласка, молодий чоловіче, що може бути такого веселого в розв’язуванні задач? – перебила розмову учнів Тамара Михайлівна.

- Не знаю. Може, ті задачі дуже легкі, - відповів Сашко.

- Добре. У Вас є просто неймовірна можливість довести Вашу гіпотезу. Отож вперед до дошки, - з оптимізмом сказала вчителька.

…

Пролунав дзвоник. Школярі вийшли зі своїх класів, деякі з них пішли на вулицю, і шкільний двір заполонив дитячий сміх.

Макс і Сашко сиділи за партою й слухали моралі від вчителя. А коли їхні «страждання» закінчилися, вони стрілою опинилися на шкільних сходах між першим та другим поверхом, сиділи.

• Чого носи повісили?- до їхньої компанії приєднався Павло, учень з паралельного класу та друг Сашка та Максима.

- Паво, ти що не бачиш? Сашко та Макс вигадують жахливий план з захоплення школи. Ну що, хлопці, з чого будем починати: з учительської чи з кабінету директора?- жартівливо відповіла на питання хлопця Свєта, його однокласниця.

- Та ні не те. Просто Тамарка набридла вже. Постійно щось їй не подобається. Прискіпується до всього. Все! Більше на уроки я до неї не піду! Навіщо мені та фізика!?- сказав Сашко.

- Я, до речі, також. Будемо разом прогулювати Тамарині уроки,- приєднався до слів свого друга Макс.

- Хлопці, заспокойтесь. Ви же ж знаєте, що вона така завжди. Don’t worry, be happy! Усе буде пучком!- піднімаючи настрій своїм друзям з паралельного класу, сказала Свєта.

Так компанія проговорила цілу перерву. А коли пролунав дзвоник, то дружня четвірка стрілою відправилася на урок фізкультури.

Два десятих класи встали в стрій на шкільному стадіоні. Перед ними стояв Ярослав Степанович, фізрук.

- 10-А та 10-Б, рівняйсь! Струнко! Ну що ж, хлопці та дівчата, почнемо з розминки, потім здамо шістдесят. А зараз два кола навколо стадіону. Кроком руш!- сказав вчитель.

Пролунав свисток. І стрій попрямував виконувати завдання.

…

- Фу-у-ух. Усе! Більше не можу, - сказав Сашко, який щойно здав норматив. Хлопець важко дихав.

- Що!? Дихалки не вистачило? Олександре Вікторовичу, Вам треба менше палити цигарки,- пожартувала над другом Свєта.

- Та що ти кажеш!? Свєто, годі жартів! Не бачиш, що я втомився?- образився на дівчину хлопець.

- А мені пожартувати вже не можна?- сказала дівчина, надувши губи.

- Годі сперечатися!- заспокоїв їх Павло.

…

Ось і закінчився другий урок. Десяті класи пішли до роздягалень. Десь через п’ять-десять хвилин компанія друзів зібралася разом.

- Слухайте, хлопці, сходимо до бібліотеки? Дуже треба книжку здати, - сказала Свєта.

- Здуріти можна! Свєтка любить читати! Та ще й у бібліотеку ходить! Кам’яний вік!- жартуючи, промовив Сашко.

- Та ну тебе!- відреагувала на слова свого друга дівчина.

…

- Іване Степановичу! Ви де?- гукала бібліотекаря Свєта.

Ніхто не відгукнувся.

- Та де ж він?- пролунало риторичне питання від дівчини.- Іване Степановичу! Агов!

- Чого ти кричиш!?- сказав бібліотекар, який щойно ввійшов до кімнати, тримаючи в руці кашку з якимось напоєм.- Мені не можна було відійти на декілька хвилин, щоб зробити чай? І скільки раз я тебе просив: не називай мене Іваном Степановичем – Іваном. Мені ж не п’ятдесят років!

- Усе, усе, заспокойся! Ось, я книгу принесла,- сказала Свєта.

- О, оце вже інша справа! Щось будеш брати?- промовив Іван, дістаючи формулярну книжку дівчини.

- Ні, дякую.

- А я б хотів щось узяти,- ззаду почувся чийсь голос. Усі повернули голови назад. Виявляється, то був Павло.

- Паво, ти?- запитали його друзі.

- А чому б ні? Треба ж якось урізноманітнювати власне життя!