Глава 17

Ранок почався доволі вдало. Я прокинулася та відчувала у своєму організмі повно сил. Вони створювали чудовий настрій, яким хотілося зарядити усіх навкруги.

Я забула про всі свої негаразди. Зараз вони здавалися мені смішними та абсолютно не вартими уваги. Автомобіль полагодять, а Толік - просто невдале минуле.

Після сніданку я швидко зробила собі макіяж. Сьогодні він у мене був виразний - чорні стрілки. Губи вирішила не чіпати. Буде важко виглядати.

Коли мої руки профарбовували вії, то запищав телефон. Це здивувало, адже мені ніхто не міг написати о сьомій ранку. Однак виявилося, що було кому. На екрані висіло повідомлення від Дмитра.

- Добрий ранок.

Я підняла свої брови, на які п'ять хвилин тому нанесла трішки сірих тіней для чіткості, та думала, що написати у відповідь. У результаті моя відповідь була аналогічною до його.

- Добрий ранок.

Він відписав швидко:

- Хочу тобі побажати гарного настрою та дня. Буду чекати ввечері від тебе повідомлення про твої враження від нової роботи.

Я усміхнулася. Він поводив себе доволі мило. Таким «зайчиком» на початку стосунків був Толік.

- Дякую. І тобі гарного дня. Добре, - написала я та думала чи варто залишати останнє слово, але не стерла його. Відправила, як настрочила. Хто його знав, а може він моя доля... Звісно він далеко не в моєму смаку. Мене лякають чорні очі та не подобається коли в чоловіків довге волосся.

У відповідь він кинув смайлик. Я зробила так само та повернулася до макіяжу. Вії вимагали ще трішки туші, яку швидко отримали, та обличчя було готовим.

Після цього взялася за своє вологе волосся. Я ніколи не любила його сушити феном, однак життя змушувало вдаватися до подібного. На це в мене пішло п'ять хвилин та ще десять на його вирівнювання. Тепер моя зачіска була ідеальною.

Образ мав довершити червоний костюм, біла блузка та чорні туфлі на високих підборах. Наверх я на себе накинула чорне пальто та взяла такого ж кольору сумку. Звісно не вистачало для епічності мого автомобіля, але у нього тимчасовий «відпочинок».

За годину я знаходилася на своїй новій роботі. Було трішки лячно, адже новий колектив, який оточував мене, спочатку здався мені непривітним, але це було тільки на перший погляд.

Поки я чекала на рудого замісника мого шефа, де останній зараз, мабуть, десь вже їхав на роботу та чухав своє жирненьке пузце, то до мене підійшло четверо працівників. Всі вони мило привіталися зі мною та запропонували кави, однак щоразу я відмовлялася. Не хотілося пити каву та знайомитися ближче. Треба хоч керівника в очі побачити. На щастя, мої нові колеги це розуміли та казали, що вже пізніше.

Також я бачила ще двох, але вони настільки були заклопотані, що їм дійсно було не до мене - леді в червоному. Нічого познайомимося пізніше.

Нарешті відчинилися двері ліфту. Я встала зі стільця та очікувала побачити там рудого, але не моє щастя. Якщо чесно, то трішки не знала, що сказати. У мені моментально спалахнула злість та ненависть.

- Я не зрозумів! - голосно пирхнув Євген Маланюк. Козел, який вчора образив моє авто.

- У сенсі? - кинула я на цього русявого чоловіка зі сірими очима в чорному дорогому костюмі зневажливий погляд.

- Навіщо ти прийшла? Невже хочеш із мене за свою дурну подряпину більше грошей витрусити?

- Та здався ти мені, - усміхнулася я, обернувши голову до секретарки Галини, яка сиділа на рецепції за столом за два метри від мене. У карих очах цієї дівчини читався страх та здивування. Я її зрозуміла, а потім затамувала подих.

Невже він мій керівник? Якщо так, то доля любила знущатися з мене.

Я знову поглянула на нього. Його очі звузилися в щілину. Він кипів. Здавалося, що зараз із вух піде пара, але цьому перешкодили ліфт та чоловічий голос.