Глава 14

Я стояла та далі дивилася на своє відображення у дзеркалі. Принаймні мені вже не треба буде одягатися та фарбуватися, коли стану тягнути свої ноги на цю зустріч.

Можливо брюнет чекатиме, що я буду одягнена у відверту сукню, а на обличчі сидітиме бездоганний макіяж, але хай йде далеко. Не сподобається, то хай не дивиться.

Наступні дві години я марнувала себе в соціальних мережах. Гортала дописи, читала різні статті, а потім коли мені це вже набридло, то пішла на кухню та заварила кави, яка через п'ять хвилин торкалася мого язика.

Я пила рідину та зненацька згадала, що моє авто подряпане. Всередині воскрес перфекціоніст, який почав мені говорити, що лупатого коника треба негайно загнати на «малярку», де йому полікують рани, та я знову зможу сісти на нього.

Зненацька запалала злість на кривдника мого червоного друга. Звісно, я його вже ніколи не побачу, але мені попри ненависть, яка виникла до нього, шкода його. Він дурень та думав, що його персона найважливіша у світі. Однак пішов він далеко! Автомобіль я свій відремонтую, а цей сіроокий не вартий моєї уваги.

Зробивши останній ковток кави, я зрозуміла, що мені пора виходити з дому, аби не запізнитися.

На дворі, де нарешті стояла доволі тепла погода, я сумно поглянула на свою автівку та пішла на зупинку, де за три хвилини сіла у жовту маршрутку, яка пчихала чорними газами та повезла мене на місце призначення.

Я сиділа біля вікна. Мій настрій був нейтральним, однак коли мені довелося виходити, то відчула певний страх та нервування. Ніколи не ходила на зустрічі з мало знайомими людьми.

Коли я прийшла до місця зустрічі, то це, на мій подив, був ресторан, а не кафе. Я зайшла всередину та одразу розгубилася, мов першокурсниця на першій лекції. Не знала куди йти та взагалі, можливо, варто було зачекати на дворі. Однак я все зробила правильно.

Брюнет із чорними очима чекав на мене за столиком. Від цього стало ніяково. Це вже справжнє побачення та ще в такому місці. Було соромно за себе, що я перед ним постала в трішки пом'ятій сукні, а волосся на голові, яке хоч було у хвості, просило гребінця.

- Вітаю, - сказала я.

- Добрий вечір, - дивився він на мене. Чоловік був одягнений у чорний костюм, сорочка в нього мала такий самий колір, як і решта гардеробу, що була на ньому.

Я сіла на стілець та не знала, що казати далі. Було якось лячно. Його уважний погляд трішки збивав мене з пантелику.

- Думаю, варто щось замовити, - промовив Дмитро.

- Так, - усміхнулася я та розуміла, як збоку це виглядало дивно.

Нам принесли меню. Я довго не думала та сказала, що хочу салат. У чоловіка був більший перелік, однак я особливо не вникала у нього. Відчувала певний дискомфорт, а потім сказала:

- Ми наче мали каву пити?

- Ну ввечері каву пити не особливо корисно, - сказав він своїм приємним голосом.

Я дивилася на нього та розуміла, що в нього дуже довгий та тонкий ніс. Це не псувало йому зовнішність, однак дана особливість притягувала до себе увагу, як цукор мураху.

- Ваша правда, - бовкнула я.

- Може краще на "ти", - звузив він очі.

- Так, - відказала.

- Як твій день? - поцікавився чоловік.

Спочатку хотілося розповісти про авто та того придурка, але потім я схопила свої емоції за хвіст та промовила:

- Ходила на співбесіду.

- І як? - мотнув він головою, що його каре утворило хвилю, а потім вирівнялося.

- Завтра перший робочий день.

- Вітаю!

- А твій як? - у відповідь запитала я.

Дмитро вже відкрив свого рота, аби відповісти, але дзвінок телефона його перебив. Він витягнув смартфон із кишені та глянув на екран. Я помітила, як вираз його обличчя змінився. Він став дуже суворим, однак коли підняв очі на мене, то став трішки м'якішим.

- Ти не проти, якщо я вийду на п'ять хвилин.

Я мотнула головою, що не заперечувала. Він пішов, та його кроки були важкими та виражали невдоволення.

Моя жіноча цікавість одразу почала вигадувати різні версії, хто йому міг зателефонувати та викликати такі емоції. Однак навіщо мені гадати, я просто прийшла на "каву", тому ніяким чином мене не мало стосуватися, хто псував йому настрій.