Глава 13

Дорога додому могла зайняти в мене набагато менше часу, якби місто не паралізували затори. Я стояла та рухалася зі швидкістю черепашки. Нерви не витримували такого. Хотілося руху.

Так тривало годину, поки моя нога нарешті не перетнула поріг квартири. Я скинула зі себе туфлі та попрямувала до спальні, де бухнулася на ліжко. До кінця дня було ще далеко, а я вже нічого не хотіла.

Понад годину лежала на ліжку та ловила себе на думці, що мені дуже сумно. Хотілося, щоб навколо мене, щось відбувалося гарне, а все немов зависло у густому негативі.

Здавалося, що я потрапила в якусь пустоту, або навпаки - вона розросталася в мені та породжувала зі свого боку журливі думки.

Останні мене вивертали. Я відчувала лють. Хотілося на когось її вилити. Навіть з'являлося бажання відкоркувати вино, однак я намагалася все впорядкувати та заспокоїти розхитані нерви. Мабуть, мені потрібно сходити до психолога, аби він міг допомогти пережити зраду та її жахливі прояви.

Я встала на ноги та вийшла на коридор, де висіло велике дзеркало. На мені сиділа сіра пряма сукня з рукавами. Вона абсолютно не виділяла мою фігуру, а просто висіла на мені. Я спеціально не одягла до неї пояс, який би мав показати, що в мене була талія. Проте не бачила сенсу та взагалі я ходила на співбесіду, а не на парад мод.

Однак не проігнорувала макіяж. Треба було ж виділити свої сині очі чорним олівцем та тушю. Не обійшлося також без тонального крему, яким я покрила свою бліду шкіру та замаскувала темні кола під очима.

Майже нічого я не робила з волоссям, яке просто розчесала та зав'язала у тугий хвіст.

З далеку я мала гарний вигляд, але якщо сісти та розглядувати мене з відстані двадцяти сантиметрів, то було видно, що я далеко не юна. Маленькі зморшки почали торкатися мене. Це було видно біля очей та губ. Ніхто неідеальний…

Ще десять років назад здавалося, що я завжди буду красивою, однак час летів та забирав у нас все, що тільки можна.

Хотілося далі варитися в цих думках, але я вирішила, що досить. Такою, як сьогодні, я вже не буду. Тому варто ловити життя за хвіст та не сумувати! Треба шукати позитив!

Тому мої руки витягнули з чорної сумки телефон, де я знайшла номер  Дмитра, якого зустріла в аеропорту. Вирішила йому написати, адже мені не було, що втрачати. Я вільна, як пух тополі.

- Привіт. Пані пропонує сьогодні зустрітися, - написала я та швидко відправила.

На відповідь  чекала рівно три хвилини.

- Можу сьогодні після восьмої.

- Чудово. Мені підходить.

- Де пані хоче зустрітися? - запитав він.

- Пані віддає ініціативу вам.

Після цього він також три хвилини не відповідав, але потім мені прийшов адрес. Я зраділа, що це не дуже далеко та відписала.

- Буду там рівно о восьмій годині вечора.

- Буду чекати, - вискочило на екрані смартфону.

Я знову поглянула в дзеркало, адже стояла в коридорі з телефоном у руках. Тепер хоч не буду сидіти вдома. Вип'ю кави, порозмовляємо може ще десь походимо, але не більше, бо останнього мені особливо не хотілося.

Мабуть, я ще довго не зможу заводити серйозні стосунки після Толіка, який так вчинив зі мною, адже тепер я стала дуже уважною та шукатиму в словах прихований підтекст, де, на мою думку, могла ховатися чергова брехня.

Я не буду такою довірливою, як колись. Ніхто мене не зможе обдурити, бо болючі граблі, які вдарили більше, аніж тиждень тому, показали мені, що могло недоброго ховатися за  широкою усмішкою та словами.