Глава 10

Усі вихідні сиділа вдома та абсолютно нічим корисним не займалася. Лежала на ліжку та показувала горобцям дулі. Я звісно обіцяла собі, що більше не буду згадувати Анатолія, але думки про нього вперто лізли в мою голову.

Прокручувала той день коли привела Ірину на роботу. Здається, у той клятий вівторок було сонячно, але тиснув мороз, який болісно сік по щоках та вухам.

Тоді, чотири роки тому, моя подруга мала біляве волосся, яке ледве торкалося плечей. Також ця руда хвойда була на десять кілограмів більшою. Я на фоні неї виглядала як анорексичка. Хоча у той період була дуже худорлява. Ледь  за вітром не носило.

Саме моя рука тягнула її до офісу, а потім до кабінету Анатолія. Вона мала бути його секретаркою, однак стала коханкою. Цікаво він її захотів при першій зустрічі? Чи почув потяг до неї пізніше? Однак зараз великої різниці це не мало. Так само, хто перший до кого поліз, бо винні обидва.

Лише в неділю ввечері я перестала бути тюленем та вилізла на вулицю, де досі вирувала не дуже гарна погода. Мене аж перекосило від краплі, яка впала мені на ніс. Вона була неймовірно холодною. Бррр…

Подумки я проклинала все, бо мені набридла та синоптична ситуація, яка вже понад тиждень гуляла вулицею та трусила з хмар воду. Хотілося, щоб швидше вийшло сонце та трішки порадувало своїм теплом перед лютою зимою, яка невдовзі прискаче на білому коні. Вона почне робити все білим та неживим. Природа на декілька місяців перестане жити.

Я стояла та чекала поки світлофор покаже мені зеленого язика, а поки горів червоний. Мої очі були прикуті до дерева на протилежній стороні. Воно вже починало натягати на себе жовті барви, однак більша частина ще радувала соковитими кольорами літа.

Мої блакитні очі опустилися вниз, а люди біля мене пішли вперед. Нарешті можна було переходити дорогу. Я також пішла. Мої руки несли пакет із продуктами, адже у холодильнику було порожньо.

Далі я знову відлежувала боки на ліжку. Подзвонила матері, розповіла їй про шалену Антоніну Вікторівну.

- Хвора на голову жінка, - говорила моя матір. - Вона ніколи не викликала в мене симпатію.

- Та вона взагалі редиска.

- Просто нечувана наглість прийти та вимагати таке. Виховала не сина, а кабеля, який за сучками бігає.

- Ой, мамо, ти маєш рацію. Однак я на її слова не куплюся. У нього є ота Ірина, і хай вона йому раду дає.  Я більше не буду йому сопельки підтирати.

- А ти вже знаєш новини? - пролунав голос матері зі здивуванням.

- Що знаю?

- Годинну тому Іра в соціальних мережах виклала фото руки з каблучкою та написала, що їй зробили пропозицію вийти заміж, а на світлині відзначений Анатолій.

Я не знала, що ляпнути у відповідь. Обурення здавило мені горло.

- Ліночко, ти тут? - запатала мама.

- Так, - швидко відказала я.

- Ця новина...

- Мамо, - різко перебив її мій голос. - Я не хочу про це говорити та мене це не обходить. Толік може робити все, що йому заманеться.

- Так, добре.

- Я вже, мабуть, буду лягати спати.

- Добре. Гарних снів.

- І тобі гарних снів, - намагалася я говорити радісним голосом, а потім різко натиснула на червону кнопку.

Хотілося кинути від злості телефон у стіну, але смартфон не винний у тому, що я відчувала. Мене просто розривало в різні сторони від обурення. Тут його мама хотіла нас звести, а сьогодні її син робив пропозицію іншій. Хіба так чинять адекватні люди? Мені здавалося, що ні!

На очі впали зрадливі сльози, які не могла відігнати. Вони вчепилися за мене та змушували їх пускати. Я сиділа плакала та одночасно обіцяла собі, що востаннє розпускала нюні через Толіка.