Глава 9

Мати мого колишнього нареченого свердлила мене поглядом. Я так особливо ніколи не відчувала до неї симпатію. Терпіла заради Толіка.

- Я бачу, ти не сумуєш, - сказала вона. - Вино на вечерю корисне, однак тільки один бокал.

- Я вас також рада бачити, Антоніно Вікторівно, - промовила я.

Ненька Толіка завжди виглядала суворо. Це підкреслював її бездоганний одяг та манери.

Сьогодні вона стояла переді мною в чорному прямому пальто, на голові сидів темний капелюх, а на ногах красувалися туфлі на низьких підборах. Контраст у її образ додавала червона сумка.

- Я думаю нам варто пройти всередину квартири. Є важлива розмова.

Звісно я не бажала її впускати, а тим паче говорити з нею.  Що вона могла мені сказати? Навіть не уявляла...

- Добре, - усміхнулася я, однак у душі сиділа відраза до неї.

Ми пройшли до квартири. Я швидко занесла подарунки Діани до спальні, а потім провела матір Толіка до вітальні.

- Чаю чи кави? - запропонувала я.

- Думаю, що чашка зеленого чаю буде доречна, - сиділа вона на синьому дивані та розглядала кімнату.

- Тоді п'ять хвилин, - сказала я та зникла за дверима.

На кухні я дала емоціям вийти зі себе. Гуділа посудом, поки чайник закипав на плиті. Я не хотіла пити з нею нічого, говорити та взагалі мати щось спільне. У мене вже нове життя!

Ось із понеділка напишу тому брюнету на позашляховику. Хто його знав, можливо він моя доля, а не сопля Толік!

Чайник засвистів. Я швидко зробила чай, поставила його на тацю, де також поклала цукор та солодощі, та пішла до вітальні.

Мати Толіка кинула в чашку чотири кубики цукру та довго й безшумно розчиняла його. Вона робила не колові оберти, як всі звичайні люди, а елегантно опускала та підіймала ложку. Я спостерігала за цими рухами та думала, чого вона так завжди себе високо ставила над усіма. Невже думала, що краща за інших? Однак якби це дійсно було так, то б пояснила сину, що зрада то не дуже добре!

- Ти вже, мабуть, знаєш, чому я прийшла до тебе, - сказала Антоніна Вікторівна, зробивши маленький ковток чаю, який по її реакції обпік їй язик.

- Поняття не маю, - збрехала я.

- Тоді не буду затягувати та скажу одразу - ти маєш знову зійтися з Анатолієм.

Мені хотілося засміятися, однак я стримала себе. Моє обличчя не виражало нічого.

- Ти йому найкраще підходиш, а найголовніше - ти гідна його, - продовжила вона.

- А це нічого, що він мені три роки зраджував, а зараз вже має іншу дівчину? - запитала я.

Вона легенько усміхнулася, зробила ще один ковток чаю та нарешті відповіла:

- Всі чоловіки зраджують дружинам. Його батько також мав багато жінок на стороні, проте це не завадило нам прожити щасливо тридцять років.

- Ще скажіть, що ви з ними мали дружбу та обговорювали інтимні речі.

- Бувало різне, - скривилася Антоніна Вікторівна.

- Я так не хочу. Я не бажаю, щоб мене годували брехнею... Якби Толік би дійсно хотів мене повернути, то не робив фото з іншими особами жіночої статті, а на колінах стояв біля моїх дверей, - пирхнула я та взяла печиво з таці. Я його жувала та дивилася на Антоніну Вікторівну, яка сиділа навпроти мене. Нас розділяв газетний столик, а я зі свого боку примостилася на кріслі, яке підсунула.

- Ліно, не гарячкуй, - спокійно лунав її голос та заповнював кімнату. - Ти знаєш, що я маю великий вплив на свого сина. Одне моє слово - він забуде про неї та буде з тобою. Не руйнуй своє та його життя. Ви багато зробили за ці п'ять років. Вам варто бути разом завжди.

Її слова злили мене. Всередині всі органи переверталися та стискалися. Вона говорила дурниці. Мене дивували її хворі фантазії. Їй варто було прийняти той факт, що Толік козел, а вона мати тварини, яка не змогла вгамувати свій статевий потяг до інших.

- Я не хочу більше бути з Толіком та взагалі згадувати його. Він зробив мені боляче, а я не дурна, щоб таке вибачити та терпіти подібне у майбутньому.

Антоніна Вікторівна закотила очі. Нотки невдоволення пробіглися по її зморшкуватому обличчю. Вона думала, що вмовить мене, змусить підтирати задній прохід Толіку, але хай це робить інша дурепа.

- Ліно, прошу тебе, оцінюй картину адекватно.

- Нема, що оцінювати. Ми розійшлися та ніколи не будемо разом.

- Ліно...

- Тема закрита, - різко сказала я. Від своєї категоричності мені аж самій стало лячно. Оце я різка….

- Добре, я тебе зрозуміла, - промовила мати Анатолія. На її обличчі наростало невдоволення, яке робило цю жінку ще візуально старішою. Якщо говорити чесно, то я отримувала задоволення від того, як Антоніну Вікторівну кривило. Такий відчувався всередині кайф, що не передати.

- Це добре, що розумієте, - докинула я.

- На цьому наша розмова завершена. Мені шкода, що ти не дослухалася до моїх слів. Через двадцять років ти зрозумієш, що зробила не той вибір, - встала на худі ноги літня жінка.