Глава 8

Її підбори цокали. Здавалося, що звук, котрий вони створювали, перекривав увесь шум навкруги, який витав довкола.

За декілька секунд я відчувала у носі її солодкі парфуми та обійми, а потім почула, як гучно впала синя валіза, яку вона тягнула за собою. Напевно, там нічого не було цінного для неї. Бо не хотілося решту дня слухати бідкання, що там щось розбилося.

- Як ти? - питала вона, обіймаючи мене.

- Замерзла, мов цуцик. Хочу скоріше вже сидіти та потягувати каву чи чай.

- Ну тоді ходімо швидше до автомобіля, - відпустила мене та підняла валізу.

Ми йшли швидкими кроками. Діана не затикалася весь цей час. Вона ляпала своїм язиком про роботу -  їй було важко домовитися з поляками, які довго не хотіли приймати її пропозицію, однак  після довгих перемовин вони погодилися.

- Будуть продавати наші шоколадні цукерки, - клала вона валізу в багажник мого лупатого друга.

- І невже твій начальник не міг сам поїхати до них? - запитала я.

- Та він криворукий, - відказала Діана. Її кучеряве волосся в різні сторони розвіював вітер, за якими я на мить побачила свого нового знайомого. Брюнет жваво йшов із такою ж чорнявою жінкою, яка за руку вела рудого хлопчика. Останньому на вигляд було років десять. Через декілька секунд вони стояли біля позашляховика, який вражав своїм виглядом. Він коштував чимало...

Зненацька Дмитро обернувся. Наші погляди перетнулися. Я відчула, як зашарілася, а тому різко відвернулася.

- Що таке? - кинула на мене здивований погляд Діана, яка також повернула свою голову. На щастя, чорнявий чоловік уже знаходився у авто

- Ти щось побачила? - допитувалася вона.

- Та, все добре, - махнула я рукою.

- Ну дивись мені, - звузила подруга очі.

Через годину ми були вдома у Діани, де завжди панував легкий безлад. Вона не любила прибирати, однак мала хист до приготування їжі, що не вміла я. Ця дівчина з трьох будь-яких продуктів могла створити шедевр, а мені дай хоч цілий супермаркет, то нічого путнього не вийде.

Перше, що зробила Діана це розібрала валізу та вручила мені два маленькі презенти: вино та чай. Я була рада цим подарункам, адже любила перше та друге.

- Дякую, - тримала я в руках подарунки. - Дуже приємно.

- Я знаю, що тобі вибирати, - усміхнулася вона.

Поки моя подруга приймала душ, то я замовила піцу. Її принесли за сорок хвилин, і я могла нарешті висловити все. Мій язик так довго цього чекав, що важко було передати. Я говорила безмежно. Мене неможливо було перебити, а емоції виливалися, наче вода із хмар під час зливи.

Після того, як я закінчила свою промову, то помітила, що не з'їла жодного шматка піци. Просто тримала його в руках та махала ним у різні сторони.
Діана зі свого боку проковтнула свої та дивилася на мене очима, які випромінювали жаль та біль.

- Ось він сволота. Мені хочеться йому дати по одному місцю за таке. Просто навіть важко уявити. Три роки обманювати... Жах! Безсовісний козел!

- І не кажи, - нарешті я вкусила той шматок піци. Він був холодним, але на смакові властивості це не впливало, або я була дуже голодною.

- Однак я завжди тебе застерігала, що ця Ірина не пальцем роблена, - говорила Діана, спостерігаючи, як жадібно я жую. - Ось бачиш, яку вона свиню підклала - велику та немиту.

- Не починай. Я то зрозуміла. Вона вже фотки в Інтернеті з ним виставляє. Кобила…

- Скотина руда, - звела Діана брови.

- Ще та. Однак мені все одно. Я починаю нове життя і сьогодні останній вечір, коли я буду згадувати Толіка.

- Це правильно. Випити за це було б добре, однак ти за кермом... А якщо трішки?

- Ні, - махнула я головою. - Я навіть від ковтка втрачаю контроль над собою. Ти це добре знаєш.

- Ну да, - погодилася вона.

Ми сиділи до шостої вечора. На дворі вже не світило сонце. Знову невідомо звідки прийшли сірі хмари, та пішов дощ. Я не хотіла довго набридати подрузі, адже знала, що сьогодні до неї мала прийти мати, а ця доволі цікава жінка мене дратувала.

Вона приходила до Діани тільки тоді коли їй щось треба. Сьогодні вона мала, за словами моєї подруги, кидати скарги на свого нового хлопця. Так хлопця! Ця п'ятдесятирічна жінка заглядалася лише на двадцятирічних та якимось магічним чином вкладала їх у своє ліжко.

Я досі не розуміла, як вона це робила, однак це вже її діло. Проте мені було шкода Діану, яка постійно вислуховувала від неї різні історії про її нових парубків. Одним словом все складно.

Попрощавшись із Діаною, я швидко дременула додому. Мені вже кортіло скоріше скуштувати той зелений чай, однак біля дверей мене чекала людина, яку я абсолютно не очікувала колись ще побачити. Жінка, яка народила Толіка тридцять років тому, дивилася на мене своїми коричневими очима та невдоволено стискала тонкі, але доволі гарні губи.