Глава 5

Я знову залишилася наодинці. Пустота стискувала мене. Із важкого повітря народилося  бажання піти погуляти. На мене тиснули стіни. Просто чавили.

Уже хотіла одягатися та йти, але зловила себе на думці, що не треба спішити. Я могла біля будинку перетнутися з Анатолієм. Тому вирішила зачекати годинку.

Я пішла на кухню та відчинила вікно. Мій ніс ловив запах парфумів матері Толіка. У мене навіть складалося відчуття, що вона сама його перед тим, як він пішов миритися до мене, облила його своєю улюбленою пахучою водою.

Прохолодне та вологе повітря полегшило ситуацію. Але на душі лежав велетенський камінець. Я не могла чітко схарактеризувати свій стан. Він не піддавався опису.

З однієї сторони мені було якось все одно. Наче нічого не змінилося... Але одночасно в мені панувала трагедія. Я не вірила в те, що сталося. У голові не вкладалося, що мене так довго обманювали. Однак добре, що вся неправда вилізла саме зараз, а не через тридцять років. Ось тоді було б ще гірше. А зараз я ще молода та могла змінити все. Ну принаймні зробити спробу.

І тут я згадала, що варто повідомити батьків про це. Я пішла за телефоном, який залишила у вітальні. Набрала номер матері та розповіла абсолютно все. Не оминула дрібниць. Вона навіть дізналася за розбите вино та зіпсовану стіну. Хоча дещо я все-таки приховала - цигарки. Мама би сильно сварилася за це. Та я сама себе картала, що потягнулася до них. Але все через Толіка! Він у цьому винен!

- Ліно, я шокована. Батько біля мене також втратив дар мови, - говорила мама. - Я надіюся, ти не дуже засмучена? Хоча питання дурниця!

- Усе добре, - брехала я, відчуваючи, як гарячі сльози котилися щоками.

- Надіюся, що це правда. І що будеш робити далі?

- Зроблю собі відпустку на тиждень, а там почну шукати роботу. Треба все починати з чистого аркуша.

- Тобі вистачить грошей? - запитала жінка, яка мене народила. - Може тобі щось скинути на картку?

- Ні, в мене є. Не треба.

- Ну дивися. Якщо будуть якісь фінансові труднощі, то не бійся до нас звертатися. Ми обов’язково допоможемо.

- Добре, мамо. Дякую вам.

- І ще, не сумуй сильно. То минуле, а тому не варте уваги. Розійшлися – значить так має бути. Не твоя він людина.

- Так.

На цьому наша розмова завершилася. Після неї я одразу почала одягатися. Швидко натягнула на своє тіло сині джинси та жовту кофту. Чорне волосся затягнула в тугий хвіст, а ось обличчя потребувало трішки косметики, однак я махнула рукою у своє зображення в дзеркалі та вийшла з квартири.

Хоча тепер якось не кортіло мені гуляти. Тому ноги понесли мене до супермаркету, де я з прилавка схопила батон та вишневий сидр. Одразу пішла на касу, за якою сиділа трішки повненька жінка. На вигляд вона мала років п'ятдесят, а може менше. Важко було сказати.

- Документи, - сказала вона до мене.

- Що? - підняла я брови. - Які документи?

- Читайте букви, - тицьнула вона мені рукою в табличку, де було написано, що алкоголь та тютюнові вироби заборонено продавати неповнолітнім.

- Я не дитина. Хіба не видно, що мені далеко не вісімнадцять років?

- Документи, - говорила вона своє.

- Значить не продасте? - намагалася я все-таки добитися свого, але то було марно. - Ну добре. Дякую.

Я вийшла з магазину із батоном та в розбитому стані. Хоча може на краще. Нема чого так побиватися себе через того придурка. Я мала бути сильнішою! Депресія? Встала та пішла бігати! Треба здоровий спосіб життя вести!

- Дай руку - погадаю! - зненацька вколов мене у спину жіночий голос.

Я різко повернулася. На мене дивилися чорні очі циганки, яка попри розцяцькованість мала ну дуже гарну зовнішність, до якої, на жаль, своїми мацаками торкнулася старість. Дрібні зморшки покривали її шкіру.

- Дай погадаю, - знову сказала вона. - Бачу тривожно тобі. Давай всю тобі правду розкажу.

Сама не знаючи чому, я простягнула їй свою долонь. Вона схопила її та почала своїми очиськами свердлити бідолашні лінії.

- Ой, бачу я багато чого. Вийдеш скоро заміж, будеш мати щастя, міцне кохання, але для цього тобі треба буде забути минуле та пробачити всі образи. Твоя гордість погубить тебе.

Я хотіла засміятися. Жінка несла нісенітниці. Яке весілля?

- Я кажу правду, - суворо дивилася вона на мене. - Твоя гордість та норовливість зробить тебе самотньою. Не відганяй своє щастя. Воно ходить поряд.

- І вранці приходило до мене вибачатися? - не витримала та запитала я.

- Цього  я тобі не скажу, дівчино.

- Дурня, я Анатолію ніколи в житті не пробачу зраду! Він скотиняка! Козел!

Циганка не відповіла. Зникла. Навіть нічого не попросила. Це здивувало мене, і я почала перевіряти чи всі речі на місці: телефон, гроші та ключі ділили кишеню куртки. Від цього стало якось дивно. Навіть м’якенький батон був зі мною.