Глава 4

Ранок неділі для мене почався вельми сіро. Я відкрила очі та дивилася на стелю. Вона була ідеально білою. Ніде не було дрібних тріщин чи павутиння.

Повернула голову ліворуч. Саме по цю сторону спав від мене Анатолій. Стало печально. Тепер я ніколи не побачу його вранці біля себе. Ця людина зробила мені дуже боляче - запхав ніж у серце .

Однак більше здивувало те, що Толік знайшов у собі вагон наглості прийти сьогодні до мене.

Це сталося одразу після того, як я випила несолодкої кави. Мої руки взяли смартфон та почали шукати номер матері - я хотіла з нею поговорити. Проте неочікувано прокотився луною дзвінок. Хтось стояв біля дверей. Підозрювала, що це міг бути мій вже не наречений Анатолій.

Він дійсно стовбичив за дверима. Його обличчя було серйозним, очі сумні, а коричневе волосся скуйовджене. Від нього пахло знайомими парфумами, які використовувала його ненька. Принаймні він не був у Ірини. Однак мені зараз мало бути все одно. Тепер чоловік вільний. Хай йде на всі чотири сторони.

- Привіт, - сказав він.

- Добрий ранок, - зимно виговорила я.

- Надіюся, ми можемо спокійно поговорити? - дивився Толік на мене.

Я задумалася. Водночас не розуміла, що він хотів цим візитом змінити. Мої вуха не повірять його словам, а серце вже не стиснеться, якщо він навіть буде на колінах повзати та ноги цілувати.

- Так, - відступила я від дверей, щоб впустити цього нахабу.

У моєму тілі наростала злість, поки я спостерігала за тим, як він скидав взуття. Після цього, Толік, не питаючи мого дозволу, пішов на кухню. Це обурило, але я втрималася. Випрямила спину та пішла за ним.

За якусь мить він сидів за кухонним столом, сперши обличчя на руку. Я зі свого боку стояла біля дверей. Не хотіла підходити ближче.

- Ліно, я не хочу перекреслювати все, що було між нами ці роки, - говорили його тонкі вуста. - Всі помиляються...

- Три роки помиляються? - зіронізувала я. - Якось дуже довго.

Кароокий заплющив очі та важко почав вдихати повітря через ніс.

- І якою буде твоя відповідь? - продовжила я.

- Я бажаю, щоб ми були разом...

І тут я засміялася. Моєму дивуванню не було меж. Невже він думав, що після побаченого я пробачу! Його поведінка викликала у мене всі негативні емоції, які лише були.

- Ліно...

- Забирай свої речі та йди, щоб мої очі ніколи тебе не бачили.

- Рибко, не гарячкуй...

- Я тобі не рибка! - крикнула. - Йди Ірину називай рибами, котами та борсуками!

Він замовк. Дивився мене, а я на нього. Наші очі свердлили одне одного, поки мої вуста злісно не прошепотіли:

- Пішов геть! Бігом!

- Ти розумієш, що якщо я зараз зберу речі та вийду з квартири, то більше не повернуся. Ти втратиш все: мене та роботу.

- Так, я це розумію.

- Ти пошкодуєш. Подумай ще.

- Йди геть, - наполягала я.

- Шкода, - встав Толік на свої довгі ноги та поправив чорну шкіряну куртку, на якій досі сиділи маленькі крапельки води.

- Я думав, що ти розумніша, - продовжив він. - Однак виявилося - все навпаки.

- Збирай свої брудні лахи та вали! - виливалися з мене емоції. - Навіщо, я така тобі!

Мій колишній наречений не відповідав. Пішов до спальні, де зі шафи забрав декілька костюмів, які вчора не помістилися до сумки.

- Решту можеш викинути, - сказав Толік, коли виходив із квартири.

- Зі задоволенням, - солодко висловила я. Мені вже хотілося, щоб він скоріше пішов із мого дому.

- А і ще, - зупинився чоловік у дверях. - Не забуть весільну сукню перепродати. Хоч будеш мати гроші на перший час.

Я криво посміхнулася. Він хотів мене образити, але моя сіра речовина видала інше:

- Я вишлю її твоїй наступній нареченій, щоб не тратилася на вбрання.

- Дуже смішно, - відказав Анатолій. Після цих його слів я зачинила за ним двері. Від рівня негативу, який він мені завдав за цю годину хотілося наздогнати його та прибити. Як я ці всі роки не помічала, що він скотина? Невже кохання так сильно мене сліпило? Мабуть, що так…