29

Маланюк був одягнений в джинси та светр. Він не виглядав хворим.

- Добрий вечір, - відказала я, дивлячись на нього.

- Добрий вечір, - протягнув Євгеній.

- Я чимось можу допомогти? - запитала я у нього.

Він на хвилинку завис. Дивився на мене. Його погляд був диким та незрозумілим. Я не могла втямити, що у нього в цей момент твориться у голові. Моя жіноча інтуїція була безсила.

- Мені треба деякі документи, - нарешті пролунав його голос.

- Які? - поцікавилася я.

- Вони знаходяться у моєму кабінеті. Я сам їх заберу.

Мої вуста не відповіли. Я продовжила збирати свої речі, а він пішов до своєї барлоги

Мені чомусь було лячно - вже дійсно думала, що прийшов час прощатися з роботою. Хоча інколи я себе не розумію: то не бажаю тут працювати, а наступної секунди думаю про протилежне. Ліна Красенко заплуталася. Тут навіть не посперечатися.

Я вже хотіла вставати та йти, але Маланюк, який зненацька вискочив із дверей, зупинив мене.

- Мені треба ще папери.

- Які?

- Вони знаходяться на шафі, але я їх не дістану.

- Чому? - почала переставати його розуміти я.

- Бо хтось мені в п'ятницю добряче дав по руці, тепер підняти її не можу.

Я невдоволено стисла зуби. Невже почалося це неподобство? Ех, ну зараз подивимося, що з цього вийде, але відчуваю - буде якась дурня.

- Вибачте, я не хотіла, - вичавила я з себе.

- Та невже, - криво посміхнувся він. І чомусь тільки зараз я помітила, що Маланюк мав доволі приємну зовнішність... Але до чорта такі думки! Мені варто бути напоготові, бо він зараз почне кидати в мене свої колючі слова, а я маю швидко в мозку генерувати гідні відповіді.

- Болить шия? - продовжив мій начальник, зробивши один крок в мою сторону.

Я напружилася. Мене ця ситуація одночасно лякала, але й викликала зовсім інші відчуття, котрі мені подобалися. У цей момент я відчувала себе якоюсь повією.

- Не болить.

- Точно?

- Так.

Далі все пішло шкереберть. Я знову опинилася в його обіймах. Він цілував мене. Спочатку хотілося його відштовхнути, але потім це відчуття зникло. Я бажала продовження, і це мене злякало не на жарт. Як можна хотіти відчувати на собі поцілунки людини, яку терпіти не можеш? Це не правильно! Це обурливо!
Його руки гуляли по моєму тілу. Своїм носом я відчула п'янкий аромат його парфумів...

Все заходило далі. Він вже хотів скидати з мене одяг, а я з нього, але мене перемкнуло. Це не правильно! Я не маю так себе поводити. Він мій начальник, а я не дівчина легкої поведінки!

Я почала пручатися, моє тіло напружилося. Зненацька всі його поцілунки стали бридкими.

- Ти чого? - зустрілися мої блакитні очі з його сірими.

- Відпусти мене, - сказала я йому, але він не слухався. Його руки лізли далі.

- Не треба, - говорили мої вуста.

- Не сміши, - усміхався він та продовжував свої брудні ігри. За це він отримав ляпаса.

Маланюк не очікував такого. Він зиркав на мене, а я, сама не розуміючи чому, заплакала. Сльози покотилися з моїх очей. Істерика схопила мене за волосся та кидала в різні сторони.

- Ліно... - розгублено промовив Євгеній, спостерігаючи за тим як я швидко збираюся. - Вибач...

Однак він не почув з моїх вуст жодного слова. Я вибігла з кабінету. По дорозі викликала таксі та картала себе, що не загнала лупатого в ремонт, адже він так собі й стоїть та чекає. Однак, який до біса автомобіль! У мене п'ять хвилин тому було таке, що не передати.