28

Неділя пролетіла для мене швидко. Мабуть, через те, що я прокинулася о дванадцятій ранку та лежала понад годину. Не могла встати, але спати мені також не хотілося, а коли все-таки піднялася на ноги, то вже був обід, який швидко перейшов у вечерю, а там наглянув сон та декілька повідомлень від Діани та Дмитра.

Ось подзвонив будильник. Я швидко помила голову та фарбувалася. Вигляд в мене був жахливий, як і погода за вікном. Кінець вересня не хотів радувати ясною погодою - йшов дощ.

Я скривилася, а зображення шиї у дзеркалі ще більше перекосило моє обличчя. Пориви пристрасті мого шефа досі красувалися на ніжній шиї.
Спочатку я намагалася замалювати їх тональним кремом, а коли зрозуміла, що то марна справа, просто надягла гольф, який надійно прикривав той жах.

Як завжди мені написав Дмитро. Хоч таке спілкування тривало тиждень, але я до нього звикла. Наче таке було завжди. Приємно почути від когось вранці добрі слова, хоч часто ранок може складатися не позитивно.

Ось, наприклад, я точно знаю, що день у мене буде доволі приємним - прийду на роботу і мене одразу звіти викинуть, як непотрібне кошеня. Потім притягну ноги додому, зроблю пучок на голові зі свого чорного волосся, одягну найбільший светр, який тільки є, зроблю собі в термос літр кави та буду її пити із шоколадкою. Останню я придбаю в супермаркеті, коли буду йти додому. А після цього витрачатиму час на соціальні мережі, та лише після шостої знову приведу себе до ладу та піду на побачення із цим брюнетом, який має ідеальне каре та рівне волосся.

Але щось пішло не так. Коли я зайшла в офіс, то все було, як завжди. Блондинка Галя щось собі швидко друкувала за комп'ютером на рецепції, решта працівників, половину з яких я ще толком не знала, бігали у справах. Ніхто не звертав на мене уваги, бо, мабуть, Євгеній Маланюк ще не встиг повідомити про те, що я вже не частина їхнього колективу.

Коли я зайшла у свій кабінет, то тут як завжди було тихо. Годинник показував дев'яту, що означало лише одне - через десять хвилин я маю спуститися за кавою, але мені не дав цього зробити помічник Маланюка Іван.

- Привіт, - сказав цей рудий до мене. - Тобі Євгеній дзвонив?

- Ні, - дивилася я у його світлі очі.

- Ну значить ще подзвонить.

- Щось сталося? – я намагалася не показувати свого хвилювання, але мене трясло.

- Так, - почав пильно дивитися на мене Іван Коклюш. Мабуть, він щось запідозрив, але зненацька його очі кинулися у вікно, за яким падав дощ із сірих важких хмар, а вуста його продовжили: - Євгеній захворів, тому декілька днів не зможе бути на роботі. Тому мені та тобі доведеться трішки більше напружитися, щоб все не пішло шкереберть.

- І все? Більше нічого? - питала я.

- Ну так, - знову перевів Іван, який був одягнутий в сірий костюм, погляд. - Він сказав, що всі справи в наших руках, а якщо щось піде не так, то голови нам повідриває. Однак на рахунок останнього - то жарт. Він не агресивний.

- Ага, - відказала я, відчувши всередині якесь розчарування, бо день вже розпланувала зовсім по іншому, а тут такий поворот.

- Тоді до праці, - сказав замісник Маланюка та зник за дверима.

Я відкинулася на стілець. Якось то було все дивно... Проте, хто його знає, можливо, він справді захворів, а той випадок у клубі він проігнорував… Хоча я в таке не вірю. Маланюк ще та скотина, він не стане таке забувати. При тому, що він мене ненавидить...

Зненацька мені на телефон прийшло повідомлення. Воно було від мого шефа.

- Добрий ранок. На пошті всі завдання, які треба виконати сьогодні.

- Добрий ранок, добре, - відписала я та кинулася перевіряти пошту.

Коли очі побачили вміст листа, то мені дійсно стало прикро, що мене не звільнили. Там було дуже багато завдань. Десь втричі більше, ніж зазвичай. Я невдоволено пирхнула. Мабуть, таким чином він хоче мені насолити, або це збіг обставин. А якщо він нічого не пам'ятає? Ех, пішли ці думки до біса. Мені треба працювати, бо я не переживу ще одну зірвану зустріч із Дмитром.

Весь день я відчула себе в'юном на сковорідці. Я навіть не мала часу, щоб сходити на обід. Робота кипіла у моєму комп'ютері. Вона була марудна, але вимагала точності та уважності.

Спочатку я катастрофічно не встигала, але потім максимально оптимізувала всі дії та відчула, що доганяю графік та встигну на восьму до свого брюнета. Звісно цікаво було в голові називати його своїм, адже він був не мій, та я взагалі не була впевнена, чи це мій типаж...

Закінчила свою роботу о сьомій годині вечора. Офіс був уже понад годину пустий. Іван поїхав на зустріч, а всі робітники вже вечеряли вдома.

За спиною день потемнів, однак дощ йшов далі. Це мене засмутило, але відчуття що я молодець та все встигла зробити підбадьорювало мене. Тепер могла вимикати комп'ютер та бігти на побачення.

Як тільки монітор із фіолетовим екраном став чорним, то мене схопив переляк. Хтось відчинив двері до мого кабінету. По силуету в матових дверях я зрозуміла, що то був чоловік. Це стояв Маланюк. Невже прийшов все-таки звільнити мене?