Після роботи

Віта влаштувалася на нову роботу. Офіс — нормальний, без крику, без істерик, але з тим специфічним запахом: принтер, пластик, чужі парфуми, чиясь вчорашня піца в холодильнику. Вона приходила додому і ще якийсь час залишалась у роботі, як у пальті.

Марко зустрічав її на кухні.

– Як день? – питав.

– Нормально, – відповідала вона. Коротко. Бо якщо почати — виллється все.

Одного вечора вона прийшла з пакетом. Всередині — нова чашка.

– Це що? – Марко підняв брову.

– Моя. Для офісу. Але я принесла додому.

– Чому?

Віта зняла пальто. Руки були холодні, хоч надворі вже не так морозило.

– Бо… – вона запнулась. – Бо там у них “спільний посуд”. І я не хочу. Розумієш?

– Розумію, – сказав Марко.

– Ні, ти не розумієш, – різко. – Там всі такі… “ой, ми одна команда”, а потім у когось у чашці недопалок чаю і чиясь ложка липка. А я стою і думаю, що зараз або буду “нормальною”, або зірвуся.

Вона говорила швидше, ніж хотіла. Голос стрибав. Горло пересохло.

Марко зробив крок ближче, але не торкнувся.

– Ти втомилась, – сказав.

– Я зла, – відповіла вона. – І соромно. Бо в офісі не можна бути злою. В офісі треба “посміхнись”.

Вона стягнула з руки каблучку і поклала на стіл. Як знак: все, я вдома.

Марко обережно підсунув до неї тарілку.

– Я зробив картоплю. І… купив нормальну сіль.

Віта подивилась на банку. Звичайна. Дешева і не морська.

І чомусь саме від цього їй стало тепло. Не від романтики. Від того, що він запам’ятав і не висміяв.

– Дякую, – сказала вона тихо.

Марко кивнув і відвернувся до плити. Ніби це нічого.