Новий рік

31 грудня. Віта збиралася зустріти з Марком опівночі на площі. Вона купила шампанське (у дешевій пластмасовій пляшці), дві пластикові чашки, і навіть випрала шарф.

О п’ятій вечора брат написав: «Я захворіла, приїжджай подивись за малою». Мама в той час вже була у селі своїх батьків. У Віти боліла голова: як сказати Маркові, що вона не зможе прийти вчасно? Вона набирала повідомлення «Трохи запізнюся», але навмисно не написала причину — соромно, що знову щось йде не так. 

Марко стояв під годинником біля міської ялинки. Людей було море, хтось уже відкривав шампанське, петарди стріляли. Він щулявся від холоду, перевіряв телефон. Повідомлення: «Трохи запізнюсь». Ніяких деталей. В його горлі піднялася образа, а потім — злість. Він відчував себе безпорадним і зайвим. Чи треба йому стояти тут і чекати?

О 23:59 годинник пробив. Марко вирішив: він йде. Він повернувся, пройшов крізь натовп, не дивлячись на веселих людей. Шампанське під пахвою вдавливало ребра. У під’їзді він послизнувся, розбивши пляшку, і липкий запах алкоголю розлився по сходах. Сидячи вдома, він не відповів на її дзвінок, який прийшов о 00:15.

Віта ж тим часом тримала на руках племінницю, якій було погано, як і сестрі, дивилась на салют у вікні і почувалася винною. Її телефон лежав у сумці, екран блищав. Серце стиснулося: вона знала, що важливо було сказати правду. Але слова застрягали.