Прикрашаючи ялинку

Через кілька днів Марко написав і запропонував допомогти з ялинкою. Віта погодилась:  мама поїхала до брата, тож вона залишилася сама. 

Вона пообіцяла зустріти його о сьомій, але пошуки роботи затягнулися. Вона навіть збігала на дві співбесіди. Тільки коли глянувши на годинник, побачила, що вже восьма, вона побігла, не встигаючи навіть обягти шарф на шию. 

Марко стояв біля її під’їзду з коробкою іграшок у руках. День давно згас, на сходах горіла одна лампочка.

– Вибач, – видихнула вона.

– Я чекаю вже годину, – сухо сказав Марко, опускаючи очі. – Я зрозумів, що ти можеш запізнитись, але годину...

– Ну, тобто… я ж не думала, що… – вона збилася. – Просто так вийшло…

Він зітхнув, притискаючи коробку.

– Я не люблю, коли про мене забувають, – тихо зізнався. 

Їй було соромно, але вона відчула і злість: хіба вона винна? Вона відвернулась, ховаючи очі.

– Я справді старалась. Давай зараз…? – простягнула вона руку до коробки.

– Добре, – погодився він, хоч у погляді ще залишалася образа. – Тільки давай домовлятися. Якщо щось змінюється, ти кажеш завчасно. Я не ясновидець.

Вона кивнула, ковтаючи горло. Їй було неприємно, що він так прямо про це говорив. 

Ялинка стояла якось криво. Їхні руки тикалися у колючі гілки, нитки ламп заплутувалися. Здебільного вони мовчали. Лише час від часу їхні пальці стикалися випадково, і кожен раз вона відчувала або холод його долоні, або тепло – не могла зрозуміти.