Розмови про своє

Коли вони вийшли із супермаркету, небо темніло. Сніг починав сипати великими пластівцями, липнути до вій. Марко йшов поруч, їхні плечі майже торкалися. У нього з кишені випав зім’ятий чек, і він, не помічаючи, наступив на нього. Віта підняла, простягнула.

– У тебе випало – сказала вона.

– Ой. Дякую, – він взяв, посміхнувся. – Я постійно гублю чеки.

– Ой, я теж постійно щось гублю, – зізналася Віта, відвертаючись, щоб не бачити його реакцію. – І роботу теж. Сьогодні останній день.

Він зупинився, здивовано подивився.

– Ти звільнилася? – запитав.

– Так. Я не сказала мамі. Думаю, що вона засмутиться. Вона вважає, що треба триматися за те, що є, – пояснила вона, вдивляючись у землю. – Але там було нестерпно.

– Я  живу з сестрою, – сказав він, ніби відповідаючи на нерозказане. – Багато хто думає, що це дивно в тридцять років. Але якось так вже вийшло. Ні дітей, ні дружини. А сестра ще навчається в універі. 

Пауза. Вона подивилась на нього. Холодні ліхтарі мерехтіли, тіні танцювали. За спиною чути було, як хтось тягне санчата. Усмішка розчинилася в повітрі.

– Це напевно... складно... - сказала Віта. 

– Так, – просто відповів Марко. – Особливо, коли всі чекають від тебе більшої зрілості, а ти... просто не знаєш, як ти маєш ось так взяти і звязати своє життя з ішою людиною. Дивно, але я ніколи нікого не кохав із жінок. 

Вона кивнула, бо не знала, що після таких відкриттів незнайомця зазвичай відповідають. 
Навкруги все світилося від ліхтарів, небо чорним висіло над домами. А двоє незнайомців думали про своє.