Черга на пошті

На пункті видачі посилок дзвенів гомін людей. Обігрівач не працював, тому майже у всіх були червоні носи. На підлозі брудний сніг танув, перетворюючись на калюжі. Люди стояли щільно, кожен з пакетами й коробками. Віта відсунула волосся з чола й відчула, як пальто прилипло до спини. Хоч руки і обличчя мерзли - під пуховиком була спека. 

Раптом вона побачила в черзі перед собою знайому постать з шампкою з бумбоном. Марко повернув голову, і їхні погляди перетнулися.

– Серйозно? – підняв він брови. – Це знову ви? 

– Ой, якось так виходить. 

– Я думав, що вже не побачу вас, – сказав Марко. Він поправив рукав пальта, витягаючи петельку. Вона помітила його звичку. Чому вона помічає такі дурниці?

Поштовик викрикував прізвища, і люди підходили по свої коробки. Повітря пахло паперовим пилом і кавою з апарата. Віта кліпнула, коли побачила знайомий баркод із номером своєї посилки. Вона наблизилась до віконця, штовхаючи ногою мішечок із мандаринами. Хлопець із помпоном теж посунувся.

– Подарунки? – Марко спробував підтримати розмову.

– Ага, єдиноріг… замовила племінниці через інтернет, бо в магазині дорогі, – відповіла Віта, обертаючи каблучку. – А ти?

– Кружка для сестри.  Вона колекціонує, я того не розумію, але вона радіє. 

Трекер з номером відправлення, який вона тримала, намок і злипнувся. Вона відчула легке роздратування: стільки дрібних речей сьогодні йдуть не так. Брати усі ці дрібниці до серця було смішно, але вони накопичувались.

Він нахилився ближче, запах його парфумів змішався з пилом пошти. Вона ледь притиснулася до стіни, щоб поступитися.

– У вас краплина на щоці, – раптом прошепотів він.

Вона різко провела пальцем по щоці — від снігу чи від сорому? Серце вперто стукало своє. Вона відчувала, як губи хочуть розтягнутись в усмішку, але стримувала.