Маршрутка, мандарини й холодні пальці

Віта тягла на плечі важкий рюкзак, обмотавши шарфом щоки. Сніг сьогодні під ногами хрумтів так, що кожен крок відгукувався тонким скрипом. Маршрутка пригальмувала, і вінок людей, наче потік, хлинув на зупинку. Вона переступила через калюжу, намагаючись не вмочити нові чоботи, але хтось ззаду притис її, і торба з мандаринами зісковзнула. Ручка пакету тріснула, фрукти покотилися по тротуару, в холодний сніг.

Вона присіла, а руки одразу пронизало крижаним болем. В кишені телефону дратівливо надзвонювала мати: «Не забудь про племінницю». І вона ж не забула. Та чи вина, що пропустила знову маршрутку і запізнювалася на відділення пошти.

Віта вгризалася пальцями в сніг, підбираючи гладкі, холодні кульки. Її рукавиця намокла, липла до мандаринів. У цей момент поряд хтось присів. Молодий чоловік у темному пальті, в’язаній шапці з помпоном, простягнув руку.

– Тримайте, — пробурмотів. — Дорога така слизька сьогодні.

Вона швидко підняла очі. Його ніс почервонів, на вусах застиг дрібний іній. Від нього пахло кавою і тютюном. Він збирав мандарини в її пакет. 

– Вибачте, я поспішала і… – Віта відчула, як щоки палають, хоча дуло холодом.

– Та всі поспішають, – усміхнувся він. – Головне, що не розчавили.

Їй стало приємно, що хоч хтось у цьому потоці людей їй допоміг. Вона витирала сніг із мандаринів об рукав, нервово обертаючи срібну каблучку на пальці. Він мовчки дивився, потім піднявся і подав їй руку, щоб підвести.

– Дякую, – Віта прийняла, відчуваючи тепло його долоні.

– Я Марко, – коротко назвався він.

– Віта, – відповіла вона, затискаючи пакет сильніше. – Не Вікторія, як дехто називає. Просто Віта.