забуття 14 глава

Тіна стояла як вкопана, сльози катились по щокам, макіяж стерся, поки я не порчула голос в голові 
- Вбьєм її? 
- ти геть дурний!? Аміелю а вона тут до чого? 
- ти справді нее знаєш цей світ Мелісо, в тобі більше сили ніж ти думаєш, вона може не тільки лікувати а й воскрешати, вбивати 
- но я не хочу такого! я взагалі не хочу бути святою ,
Тут наш голос перервався, в цю кмінату зайшла знайома особа, Елайза Пікірінг. 
- Меронська, що тут робиш? - з власним голосом вона це все казала. 
- Елайзо.. господине. Я так не можу! 
Дівчина підбігла до неї і почала ставати на коліна і плакати
- Тіночка.. люба моя. Це через отруту в бокалі? 
- так.. чому ви захістили Мелісу, а не мене
- мені треба з нею контакт мати хороший
- але чому я маю відігравати злодійку? Мені це взагалі не подобається 
- одного життя я також відігравала поганку перед святою поки її не розкрила 
- я маю розкритьи Мелісу? 
- ні котику мій
- тоді чому я повинна бути поганою! 
- тобі просто треба тримати Мелісу подальше від Аміеля
- чому ?
- ти знаєш його наміри, він ще та паскуда 
- а якщо він зачарує її раніше ніж я її встигну оберегти
- це леши на мені. 
Меліса трохи з приглушеним звуком все це слухала, як раптом вона перемістилась в інше місце в обіймах Аміеля. 
- про що вони говорять? ти... ти мене не
Рота їй затулили насильно рукою. 
- А тепер Мелісо. ти йдеш спати 
В очах потемніло, а Меліса заснула.

Тіна витерла сльози рукавом, але руки все одно тремтіли.
Вона дивилась у підлогу, ніби там могла знайти відповідь, яку боялася почути.

— А якщо… — її голос зірвався, — а якщо Меліса не така беззахисна, як ви думаєте?

Елайза повільно зітхнула. Вона не підійшла ближче — лише трохи відвернулась, наче ці слова торкнулися чогось небезпечного.

— Тіно, — сказала вона рівно, — сила не завжди виглядає як зброя. І не завжди знає, що вона сила.

— Але вона відчуває, — наполягла Тіна. — Я бачила. Коли вона лікувала… там було щось більше. Ніби… ніби не вона це робила.

Елайза на мить стисла губи.

— Саме тому Аміель так за нею слідкує, — промовила вона тихо. — Він не вірить у святість. Він вірить у ресурси.

Тіна підняла голову.

— Тобто… вона для нього просто інструмент?

— Поки що, — відповіла Елайза. — І поки вона сама думає, що всі її рішення — це її вибір.

У кімнаті повисла тиша. Вона тиснула на вуха, на груди, на думки.

— А я? — запитала Тіна майже пошепки. — Я теж… інструмент?

Елайза нарешті подивилася на неї. В її очах промайнуло щось схоже на втому. Або провину.

— Ти — запобіжник, — сказала вона. — Поки Меліса світла, ти маєш бути тінню. Поки вона вірить, ти сумніваєшся. Так працює рівновага.

— Але я не хочу бути її тінню… — прошепотіла Тіна. — Я не хочу бути «поганою».

— Це не назавжди, — відповіла Елайза, але занадто швидко.

Тіна це помітила.

— Ви брешете, — тихо сказала вона. — Або собі. Або мені.

Елайза не заперечила.

Десь далеко, за стінами цієї кімнати, Меліса раптом здригнулася і проснулась. Вона не чула слів, не знала імен. Але в грудях з’явилося дивне відчуття — ніби хтось смикнув за нитку, про існування якої вона навіть не підозрювала.

Вона притисла руку до серця.

— Дивно… — прошепотіла вона сама до себе. — Наче я щось забула.

І в цю мить Тіна відчула різкий біль у скронях. Короткий, але знайомий.

Наче не тільки вона плакала.
Наче не тільки вона боялася.
Наче цей страх був… спільним.