церква глава 13

Я поклала ложку на стіл і відкинулася на спинку стільця. В голові крутилися тисячі думок, які здавалося неможливо зібрати докупи. Церква, пророцтво, Ланселот, Елайза… і він.

Аміель.

Я знову згадала його очі, коли він проходив повз мене на балу. Мені здалося, що в його погляді було щось більше, ніж просто ввічливість. А може, я просто все собі нафантазувала? Може, я дійсно божеволію?

Я не помітила, як двері відчинилися. В кімнату зайшла служниця, несучи листа. Вона поклала його переді мною і вклонилася.

— Його принесли з церкви, — тихо мовила вона.

Я стиснула губи. Цікаво, хто б це міг бути? Відкривши конверт, я швидко пробіглася очима по написаному:

"Свята, з’явися сьогодні ввечері до храму. Є щось, що ти повинна знати. Це стосується тебе і лише тебе. Ти не можеш довіряти нікому."

Не підписано. Жодного імені.

Я зіжмакала листа і стисло видихнула. Це жарт? Чи справді щось важливе?

А якщо це пастка?

Мене пересмикнуло. Але з іншого боку, я й так збиралася йти до церкви. Якщо хтось щось знає, я повинна дізнатися. Я повинна…

Вечірній вітерець грався пасмами мого волосся, коли я вийшла з карети і глянула на величний храм. Лише кілька свічок освітлювали простір всередині. Було тихо.

Я зробила кілька кроків вперед, і мої кроки лунко віддавалися в просторій залі. Тиша була настільки густою, що я почала чути власне серцебиття.

— Ти прийшла.

Я різко обернулася. В темряві біля вівтаря стояла постать. Чоловік.

Я примружилася, намагаючись розгледіти…

— Ланселот? — моє здивування було щирим.

— Ні, — голос пролунав глибше, ніж у Ланселота, і знайоміше, ніж я очікувала.

Мене охопив холодний жах, коли він вийшов на світло.

Це був Аміель.

— Що ти тут робиш? — я відступила на крок назад.

Він подивився на мене уважно, а потім посміхнувся. Його очі блищали, як два розпечені вуглики.

— А що, якщо я скажу тобі правду? Що, якщо я скажу, що ти була в моїх снах задовго до того, як ми зустрілися? — його голос був тихим, але від нього мене пройняло тремтіння.

— Ти… говориш нісенітниці, — прошепотіла я.

— А якщо ні? А якщо я знаю про пророцтво більше, ніж ти думаєш? — він зробив крок до мене, а я — ще один назад.

— Що ти… маєш на увазі? — мені здалося, що підлога тікає з-під ніг.

Він нахилив голову і прошепотів:

— Що, якщо пророцтво… про нас?
 

Я застигла. Ці слова звучали настільки абсурдно, що я не змогла одразу повірити в них.

— Це неможливо, — голос мій здригнувся, і я відчула, як спина вперлася в холодну мармурову колону. — Пророцтво… стосується Святої, а не…

— А що, якщо ти не єдина Свята? — перебив він мене, і його голос був сповнений тієї загадковості, яка викликала у мене тривогу.

Я хотіла щось сказати, але не встигла. Раптом двері храму з гуркотом відчинилися, і на порозі з’явилася постать у темному плащі. Вітер розвіяв тканину, відкриваючи знайоме обличчя.

Тіна.

Її очі палали гнівом, а в руках вона стискала кинджал.

— Брехуни, — голос її зірвався на шепіт. — Ви обидва заплатите за це