Глава 25.

 Нікудишній день – поняття різне для всіх, звісно. Мені він ввижався по-справжньому нестерпним, не зважаючи на гордість, яка підтримувала мій бойовий дух незалежно від ситуації. Схоже горе траплялося вкрай зрідка, і то не по п’ятницях. Здавалося, будь-яка п’ятниця була ще янгольською на відміну від суцільних двадцяти чотирьох годин жахливого настрою, які, між іншим, навідалися до будинку Лептанових сьогодні. Без попереджень.

 Отже, стартувало жахіття те хаотично. Недоспала чи переспала я – знав ніхто, як і власна свідомість у тумані. Цілий ранок тинялася по будинку, не маючи гадки, чим зайнятися. Займатися, чесно кажучи, не хотілося нічим. За це, ймовірно, покарання ударом мізинця об тумбочку та ненадійними кулаками, з яких речі без пояснень випадали, поспішали на крилах дрімоти повсякчас. Гостей теж не ждала ніяких, проте Клара, яка недавно приїхала із Кореї і захопилася патякати всьому живому про її неймовірний відпочинок, вирішила занести мене у першу трійку тих, до кого вартувало прилетіти на колесах, жбурнути подарунком та, врешті-решт, роззявити рота за чаєм. Клара сама дещо подібна на східну дівчину, особливо тепер, коли якісна закордонна косметика пом’якшила гострі риси обличчя. Якось вона хвалилася, що коріння у неї з Азії. Нині ж товкмачила про чужоземну систему освіти, концерти, їжу, симпатичних парубків так, неначе готувалася там оселитись. Вкінці, з неоднозначною метою, поділилася успіхами сімейного бізнесу, припустиму співпрацю. Товаришок ми не згадували.

-Донька Лариси підросла, - зауважила мати, завершивши обідню трапезу, - перебування у Кореї вплинуло корисно на неї.

-І виробництво кортить взяти у свої руки, - дзвінких п’ять копійок додав тато, - настільки сподобалася їй робота батьків. Не боїться, не соромиться, серйозно налаштована на наслідування, - загнув палицю очікуваними натяками до повної протилежності за столом. Ще б пак! Кларі пощастило народитися у власників косметичного виробництва, які здатні замінити дитині на свята візажиста, перукаря, масажиста. Яке дівчисько би відмовилося від продукції для догляду за обличчям та тілом, отриманою безкоштовно? Хоча, кошти вкладаються, тож ті витрати, певно, покриваються. Втім, у порівнянні із усілякими цифровими технологіями, справа подружки все одно ліпша. Воно їй цікаве, щонайменше.

-А я хочу, - по ідеї, не слухати порівняння між небом і землею, - на заочне. По біохімії, - опустила погляд донизу. Схвалення сказаного точно не діждатися, тому з надією зазирати у вічі не слід.

Тиша тривала хвилину, мабуть, а за нею промайнув сміх.

-Біохімія? Нащо тобі те, люба?

Вам, судячи з веселого початку, краще не зізнаватися, нащо.

-Заочне? Ох, - заспокоївся батько, однак продовжив з легким глузуванням у голосі, - друга освіта, яка розумниця. Шкода, ти звідти у заочній формі багато не витягнеш. До того ж, хімія серед іспитів обов’язкова. Ти й біології не складала, не готувалася.

-Якщо необхідно - складу, - ледь чутно відказала.
-І що тоді? Ти витримаєш удвічі більше навантажений графік?

Вкорочувати собі час ніяк не в задоволення, звичайно. Я осмислювала вельми неприємний результат бажаного рішення.

-Витримаю, - принаймні відмазка від важливих зустрічей знайдеться.

-На зустрічі тебе возитиму, нагадую.

Дідько! Це пекло переслідуватиме аж туди? Ну гаразд!

-Мені байдуже, - як мінімум. Як максимум повага утримує язика за зубами.

-Мені теж байдуже, як ти встигатимеш, - встали з крісел обоє. – Але за заочне домовлюся. Пам’ятай, що не я змушував.

-Пам’ятатиму.

 «Не я змушував»! Аякже. Зректися праці, що предки зготували Астрі, - страшний гріх, на ймення Зрада. Скривитися від адресованих тобі наказів щодо успадкування ваги усього підприємства на тендітні плечі – привід дошкулити, зманіпулювати. Я повинна бути вдячною, бо це джерело фінансів, яке дозволяє постійне комфортне життя. Це наш хліб, дах і стіни, тепло і безпека, одяг і забаганки. Це звичка розплачуватися картою, не поглядаючи на залишок у ній. Це можливість придбати гідне, надійне. Це безтурботність. Насамперед, зрештою, це гори зусиль, докладених рідними. Гори, що сповнені сили нашого роду, до яких нема діла останньому нащадку.

 Доки татусь живий, доти клопоту у мене як кіт наплакав. Тільки-но доля зіграє по-лихому, справи у геометричній прогресії зростуть, і гайда спадкоємицю мучити. Проблема не у непередбачуваності. Проблема ось у чім: жертвувати моментами відпочинку, святкувань, солодкого сну, подекуди харчуванням через термінові дзвінки зі скаргами і пропозиціями, питаннями і фактами – некруто. Свідченням неконтрольованої нав’язливості обраної діяльності слугували ділові телефонні балачки з головою компанії під час подорожей, прогулянок зі сім’єю, пікніків у колі найближчих тощо. Тоді його гумор зникав у мить завершеного виклику, поїздки скасовувалися або миттєво закінчувалися. Тобто така сама доля належатиме і мені? Заклопотаною бродити шість днів на тиждень, або ж усі сім?

 З усвідомленням того, що я перевтілюся на хмару відтінку бетону, жага втекти якнайдалі зростала і вселяла нечіткі пункти плану зникнення звідси. Особисті покої шептали про невдачу, тиснули на звичний замисел тим, що спроба реальної втечі наробить шуму, і, як наслідок, може попсувати репутацію. За це прощення чекати доти, доки трава на помості не виросте.

-До міста б погуляти, - пробурмотіла під ніс.

-На закупи? – прокинувся в кріслі Михась.

-Ні, - купівля стану не змінить.

-То чому б не піти?

-Хай буде, - вкотре позіхнула, - збираємося.

 Попри моду на фітнес-браслети і рахунки кроків, якими хтось міг похвалитися, нікому з рідних забавка-ремінець не імпонувала. Та коли б красувалася на моїм зап’ясті – показала би пристойне число наблуканих кілометрів. Справді, скільки вулиць ми удвох обійшли? Десять? П’ятнадцять? У всякому випадку, зупинитися на перекус довелося.

 Ближче до спального району знаходилося кафе. Велика альтанка із темного дерева зі шторами та накриттям жовтого кольору милувала око. Квіточки спадали цвітом із горщиків на підвіконнях, круглі столики покривали плетені скатертини, стільці немов лапками кликали присісти на них. Офіціантка теж виявилася приємною представницею персоналу цього закладу. Сонячна погода сприяла затишку, а той зі свого боку просив залишитися в цім спокої.