Глава 24.

 Повітря у місті після дощу чистіше. Краплини на квітках радо виблискували під проміннями сонця, в якого на меті висушити кожен куточок і всяку калюжу. А їх достатньо назбиралося, до слова. Спочатку планувалося їхати, але мама наполягла на пішій прогулянці, оскільки міс Корнелія їй наплела про те, що сиділа у будинку та не вилазила з нього я завзято, з нянею спілкувалася неохоче; якщо були які побачення з Марком – пересувалася з поміччю автівки. Проте забагато ця жіночка не розповідала, судячи з радісної трапези у день повернення із Сінгапуру. Вони і наодинці обмінювалися потрібною інформацією, безсумнівно, та батьків почуте влаштовувало. На вечері сусід не лише зіграв «потенційного жениха» (видно, з організацією річниці для своєї рідні дбав про акторську гру не менше, ніж про успішне свято і красу приміщення), а й встиг заспокоїти невеличкі страхи щодо угоди, укладеної обома знайомими раніше. Ми пливли за течією до очікуваного моменту, коли і мій з ним договір довелося розірвати. Не ображався за дещо драматизовано-тупу вигадку принаймні. Таким чином липень потрохи згасав, наближався серпень.

 Пройшла повз відому квіткову крамничку. Щось змушувало мене думати про зупинку в ній, але ні, далі. Від нашої останньої зустрічі минуло немало часу, який я використала досить корисно: прочитала кілька детективів, розв’язала майже увесь збірник задач, подала документи на спеціальність, висадила деякі квіти у саду, а окрім того нагадала про заміну відеокамери там же (це механічне око, на чиєсь щастя, не працювало з квітня начебто). Згадувати про її існування і важливість купівлі нової навідувалося в голову нечасто. От бодай посеред травня встановили би ту штуковину, і ніяких нежданих гостей не залізало б. Однак ні камера, ні компанія Михайла не утримувала мого погляду на книжці чи чомусь їстівному– періодично очі блукали між деревами, ніби шукаючи що.

Хіба це можливо – звикнути до маячні, яка повторювалася нецілий тиждень?

 Ноги вели тротуаром, розмисли летіли за вітром. Одноманітні будиночки-магазини ховалися за спиною з кожним кроком, поки коробки в еко-стилі захоплювали зелену траву вздовж доріжки, як машини стоянку. Серед них з’явилася чи то пекарня, чи то кондитерська. За розмальованими вікнами крутилися тортики, облиті шоколадом та ягодами, зовсім поряд – печиво з пишними кремовими трояндочками. Усередині виднілися контейнери з арахісом, волоськими горіхами та іншими додатками, окрасами або ж просто начинкою, яка однозначно зіграє на користь кухаря і його творіння. Про полички, що повні шоколадок та інших ласощів, ліпше змовчати. Дідько, я щось повинна тут купити, у протилежному випадку крики живота отримають прекрасні перспективи зганьбити його власницю. Ну погляньте на пухкеньку жовтеньку булочку, у центрі якої лежить квітка лотоса з білого шоколаду! А тістечка? Щоб тебе, Астро, ти не пообідала вдома, як слід!

-Безкоштовні пончики! Пригощайте себе і рідних свіжою випічкою та заходьте ще! Тільки сьогодні, кінцева партія задарма, на честь нашого відкриття! – гукала тітонька біля входу та широкого стола, де тріпотіли стрічки на трьох пакунках зі смачненьким. Гм, може б спробувати?

Простеживши за тим, як одна пара розпитала про вміст солоденького і взяла безкоштовний дарунок вкінці порції вагань уголос, руки потягнулися до того самого, що й у них. Обгортку і наповнення схвалено, автоматично Михайлові передано.
-Ви це все з’їсте? – запитало курча з метром відстані між віями і бровами.

-Захотілося, тож чому і ні?

-Цього і шістьом людям би вистачило, щоб перекусити, - бурмотів-стовпів блондин з особливо несхвальною інтонацією. - Тим паче, хіба ви не бережете фігуру?

-Будь добрим, - не тобі за те перейматися, - замовкни і неси.

 До торгового центру ми прямували мовчки. На фініші усяка полиця прикрас терпіла мою критику в комплекті зі зневажливим взором. Матеріал вбогий, перенасичення деталями, дивне поєднання кольорів та чимало іншого змушувало блукати поверхами дещо розчарованою. Служниці не змогли порозумітися з діадемою, придбаною тут, тож на захід необхідно обрати якусь приколку з гребінцем, ймовірно. Гідних претендентів, відповідальних за красу зачіски на момент перебування в останньому приміщенні цього замку торгівлі, на жаль, майже не знайшлося. Натомість увагу привернули майбутні покупці: стомлена на вигляд жіночка, яка не докладала зусиль, аби втримати дітвору – дівча чотирьох чи п’яти років.

-Випуск у дитячому садочку, - пояснювала, схоже, мати, - нам би щось простеньке, до вишитої сорочки. Защіпки з маками чи соняшниками, наприклад.

Продавець показав і защіпки, і обручі, пов’язки, тому подібне. Обидві розглядали товари, проте бажаного не трапилося відвідувачам. Дитина, що досі мала невеселий вираз обличчя, похнюпилася ще дужче, готуючись, певно, заплакати від кривого слівця.

-Ох, Лілечко, спускаємося назад за тим віночком, тут того нема.

-Ні, - ображено видала мала, - не буду.

-Чому? – присіла та і опинилася на рівні з личком чада.

-Не хочу віночок.

-Чому? – незмінно допитували джерело поганого настрою.

-Тому що кексів не буде, - шморгнула гучно. – Ти к-казала, що коли тато приїде, ми їстимемо кекси. Бабуся казала, що ти візьмеш т-ті нові, але забула і-і… І там зараз пусто-о, - тонкі стіни заполонило рюмсання молодшої і намагання старшої приборкати те. – Ти об-біцяла! Я не хочу віночок!

-Сонечко, послухай. Не варто плакати, - ця стандартна фраза переважно провокує ще те соло, одначе Ліля, чи як її, горланити не збиралася. Озирнулася навколо червоними білками із мокрими щоками, аж стало незручно. Трохи заспокоїлася, тоді ж мама продовжила: - тітка Галя пече такі самісінькі кекси, от ми до неї і підемо, добре? Візьмемо на всіх-всіх, добре?

У відповідь дівчинка витерла гордо одною лівою що носа, що повіки, від чого зародилося нереальне бажання подарувати пачку хустинок, так негоже маститися.

-Гаразд. Але із сердечками.