Глава 14.

Безперечно, турботи на сьогодні ще не закінчилися. Вечеря з "вогняною пташкою" розцінювалася як десерт, попри шматочок бісквіта. І сказати чесно - я очікувала допитів з підозрілими поглядами та химерними манерами. Та минуло все тихо. Ця тиша, як не дивно, насторожила. Раптом вона знає правду?
У ліжку легко в сон не провалювалася, шукала місця то на одному, то на другому боці. Ще такої пригоди у мене не було у власному місті. Певно, для Анни і її кузена це буденність. А вона суттєво відрізняється від моєї.
Щодо Яна, то судити складно. Спочатку ті сірі очиська шоковано зреагували. Потім взагалі уваги не звертали. Коли прийшла черга справжнісінького прибирання, на спині добряче чувся сталевий позір. Наче спостерігав, чи не брешу і виконую роботу так, як то треба... І тільки-но перевіряла свої здогадки - взір відводився убік. Імітував страшенну зайнятість шліфуванням. Напружує. Пам'ять шкодувати нас не вміє, а шкода.
Теревеня під час праці скорочувала процес, перетворювала його на… Захоплюючий, чи як це назвати? Я не звикла до прибирання у такому плані. Мій максимум - перебрати одяг у шафі, макулатуру в столі, з постіллю порядок навести. За "додатковими опціями" зверталася до покоївок. Аж тут на тобі: і пилюку протерла, і вікно вишурувала, підлогу позамітала та помила. Наскільки добре те виконала - загадка, але цегляна пика дурника потішила моє самолюбство. Його щелепа ще не раз відвисне, впевнена.
Інша справа з Анею. Начебто друзі, спілкуємося за нагоди. Інтереси й пріоритети, безсумнівно, різні. Лише ця дружба не схожа на ту, що була у мене з кимсь до цього моменту. Ні Клара, ні Марія, ні Софія не цікавилися чиїмись думками. Їх, як і мою персону, турбувало щось своє. Наші розмови складалися з таких собі новин: перша розповідає про країну, в якій побувала; друга про конкурси, а третя про місцевих красенів. Ох, і як же ж без пліток, де хтось тихенько скреготів зубами від заздрості або словесно принижував обговорюваний об'єкт. Класика. Іноді я навмисне відмовлялася від зустрічей з тою трійцею, занурюючись у любовні романи чи якісь детективи. Літературу загалом.
 

Може, я не до кінця розумію, як виглядають справжні друзі? Яка в них поведінка?...

Пора для сну.

Наступний ранок привітався з моїм обличчям не сонячними променями. У вуха шум води вдарив. М-м, злива. Давненько не було.
Звична рутина переросла б у відпочинок, якби не… Здогадайтеся, хто?
-Астро, - зазирнув Міша до покоїв, - Марк прийшов.
-З чого б це? - бурмочу під подушкою.
-З букетом і парасолею. Вгадаєш?
Серйозно? У таку погоду? 
-Що за чудеса? - встала й поправила штани. - Зараз йду, - попри бажання поніжитися в ліжечку.
Коридори у цій будівлі здаються кілометровими, але, на щастя, це зовсім не так.
-Привіт, квіточко, - у всі тридцять два усміхається сусід.
-Привіт, сонечко, - намагаюся ніжно промовити останнє я, відчуваючи пробудження тошноти. Фу-у, який ванільний фальш...
-Пропоную тепліше одягнутися і взяти парасольку на наше нове побачення, - вручив квіти, змочені дощем. - О, міс Корнелія, - ледь обернувся русявий. - А я, власне, продовжую крадіжки. Дозволите?
Нянька не побоялася показати багатства своєї міміки, яка вказувала на вагання. Ніби і є що заперечити, а ніби і позбутися не проти. 
-Нехай, - нахмурилася та, - однак, з умовами. Не довше чотирьох годин. І в калюжах не бавитися. З парасолею і закритою одежею. Не вистачає застуди на мою голову, - суворо-наказово заговорила жінка.
Я мовчки повернулася до чотирьох стін за проханням-наказом; обрала те, що більш-менш вбереже від літньої прохолоди. Лінь ж невдоволено зиркала на мене з диванчика. Прости, люба, твоя господиня уклала договір. Сама напросилася.
Романтична атмосфера? Ха-ха, ще б пак! Мокрий бетон, озера на дорозі, зелені болота… Не вистачає симфонії жаб, і лебеді на острівці кохання знепритомніють від "раю". Яке приміщення нас зігріє і висушить? 
-Де твій телефон?
-Спочатку до ресторану зайдемо, хіба ні?
-Телефон, - простягнув руку кавалер, - спочатку під дощем. І усміхатися щиро, - порада, яка вже викликала сміх. 
Позувати люблю. Об'єктив на собі зловила, далі в нього й хлопця помістила.
-Доволі хороший результат, - зауважив спілий фотограф. - Є невеличкий мінус.
-Ти як вчитель, - втупилася в екран смартфона. - То що тут?
-Дата. Вона викриває тільки початки побачень.
-Обрізати її?
-Гм, ні. Розміри фотографій повинні бути одинакові. А числа я б змінив.
-Тоді обрізаємо такий самий формат і друкуємо свої цифри.
На секунду Марк замислився.
-Ідея. Ходімо всередину.
Сіроокий розпитував офіціантів про резервування столиків і їхній час. Нащо йому знадобилися чужі резерви? 
-Сідай за он той стіл, - тицьнув пальцем на стільці перед заброньованим місцем.
-Чому саме там?
-Замовники завітають сюди о пів на другу...
-На годиннику дванадцята.
-Та що за клята звичка перебивати? Даси мені розказати до кінця? 
Зітхнувши, я налаштувалася на лекцію.
-Отже, фото під дощем правдиво виконані об одинадцятій сорок. А фото у ресторані позначимо іншим часом. За п'ятнадцять хвилин до приходу замовників сусіднього стола, згаданого мною раніше.
-Хитро, - випалила втішно, - проте… Якщо нас дійсно переслідують, то цього замало.
-Я сумніваюся у цьому, - запахло скептичним. - Не бачив ще людини, яка йде по нашим слідам і закопує себе в землю чи паркан, лиш би не спалити свою шкуру. Зрештою, - пауза на ковток соку, - тиха трапеза чи зустріч - це відсутність запитань.
-Тобто, тебе не напружує невідомість?
-Плюнь на це. Поцікавляться - бовкни правду. Поки не чіпляють, доти й ходи, як по маслу.
З усім важко погодитися. На яких підборах не красувалася самовпевненість, афери не складають і половини мого життя. Напевно, це перші серйозні втечі, завуальовані трепетними почуттями. Агент з мене ніякий…
-Ой, я за посилки забув! - підскочив співрозмовник. - Поспішімо з фотографіями!
Заповнивши галерею портретами, дует закоханих розлучився на найближчі пару годин. Куди б подітися? Чи тут зостатися?..
Ноги вели до знайомої вулички. Бр-р, і справді, холодно. Ба, навіть романтиків, як кіт наплакав. Порожньо. Дощові краплі дзвінко розбивалися об тротуар. Сумно. Я про Михайла забула, тож самотність сміливо застрибнула на шию. Ось і довела себе… До квіткової крамниці.
-Ти тут недомалювала, ай-яй-яй! - звук дверей та дзвіночків привернули погляди малярів до покупця. - Ов…
-Астро? - закліпала Анюта. - Ти у такі зливи гуляєш?
-Не зовсім, - відклала парасольку в кут. - Я можу допомогти?
Квадратний вираз обличчя рудоволосого однозначно не чекав на мене. Ну що, готовий роззявляти рота?
-О, знову ця пані, - визирнула тітка Мар'яна. - Дивно, що вам удома не сидиться, - замислено поглянула вона у вікно. - За прогнозами незабаром гроза…
-А де цей… Ну, той блондин? 
-Михайло, - пробурмотіла смарагдоока.
-Угу, - закотив очі кузен, - я про нього.
-Та от, забула його прихопити, - зніяковіло видала, бо як таке забувається?
Товаришка від почутого, мабуть, стомлено опустила кулак з пензликом. Проблеми з настроєм нині у багатьох.
-То… Можна й мені фарбувати?
Балакучість на мінімумі. Веснянкове чортеня зайшло до комірчини й принесло пензля широкого. Вручило в мої долоні і мотнуло головою у бік відерця з густою світло-гірчичною рідиною, "шматочок сонця".
Кожен перетворював свою дощечку. І відбувалося сей процес беззвучно. Грім за стіною теревенив замість нас. Вітерець теж заявляв про себе у бесіді. Я ж подумки вигадувала варіанти брехні у разі непогоди. Який дурень у таку непогоду наважиться піти гуляти? Ой, змовчу ліпше…
Невідомо як і коли, кінчики пальців пожовтіли. Через це, як дитина, я спинилася і запалилася оглядати всякий пальчик зі швидкістю слимака.
-Цей слід тепер не змиватиметься до смерті… - з моторошною інтонацією прокоментував мій огляд Ян.
Зіниці миттєво змінили фокус з кінцівок на сталь поряд. Втративши якусь штуку, що контролює запальні реакції, замурзаний вказівний палець лівої руки полинув до носа коментатора.
-Що ти… - вирячився у відповідь дурник. Ян Батькович і жовтий ніс. Ха-ха, позолочений ніс… Ні, не так… Помащений гірчицею. Свіжою гірчицею. М-м-м, смачно як. Ха!
-Що смішного? - відволіклася від заняття подруженція. Ой, не можу, ти лише подивися на фізіономію свого брата… Цегляний завод, а я регочу! Магічна фарба!
Личко у причини вже хорошо гумору перемінилося, шкода, не розгледжу, на яке. Сльози від дурнуватої смішинки розмили всю картину, і долоньки автоматично закрили джерела бачення, нюху, сміху.
-Пф-ф, жовто-зелені брови прекрасніші!
Ой, ні… Ви ж не про мене? Волосся з такими фарбами далеко не в найкращих стосунках. Не могла я…
-Вам краще прямо зараз вмитися, - порадила панянка з такими самими жовтими рукавичками, - ходімте, тут є маленька раковина.
Як відмовитися? Та ніяк! Це не просто щастя, це вдача! Вдача втрапити і вилізти з халепи, що щойно завітала в магазин.
-Діти-діти, куди вас подіти? - простягають паперового рушничка.
-В коробку запхати! - гукнула Анна.
-І їсти не дати! - довершив Ян.
-Е ні, їжа буде. А про коробку я подумаю! - підбадьорливо "погрозила" тітонька, як я прибрала вологий клаптик паперу. - До речі, сину, підведи цю леді до її будинку. Незабудка допоможе мені тим часом зібрати потрібне. Вітер наче вщух, та хтозна, чи буря омине... - скинула одну рукавицю, аби прибрати вогняне пасмо з чола.
-А… Чому не навпаки? - відставив щіточку синочок.
-Хіба дівка підводить дівку? Шуруй, не то, їсти точно не дам, - хазяйновито тупнула ногою мати.
Гадки не маю, які аргументи бубнів під ніс хлопець, оскільки логіка не второпала того, що узагалі відбувається. Сп'яніла від хохоту? Ймовірно.
-Щок… Астро? Все гаразд?
-Угу, - зависла, як комп'ютер. Ну що за маячня?
-Тоді рушаймо, - взяв чорну парасолю. Гм, моя не відкривається, заклинило що… Жарт долі? Ні-і-і-і, лиш не воно!