Глава 10.

Анна стояла і дивилася на мене. Кутики пухких губ намагалися сховати якусь прикрість і підвестися вище, показати щиру радість. Почервонілі очі зазирали у мої, та повіки ледь стримувалися, щоб не замкнути їх ключем сну. Я бачила дівчину, якій бракувало когось під боком, якій з останніх сил хотілося виговоритися. 
-Добрий вечір, юна леді, - з'явилася мати на сходах, - ви завітали до моєї доньки, правда ж?
-Саме так, - понуро відповіла та.
-З якої нагоди? - холодом повіяло зверху.
Аня на хвильку замислилася.
-Бачте, з'явилася у мене можливість. Чому б не скористатися…
Матір звузила свої вічі, наче старалася пропалити в нещасній дірку. Певно, тільки моє виснаження веде за собою таку байдужість та чуттєвість, що на статуси чхати хотілося. 
-Матусю, я вип'ю з нею чаю у нашому саду, гаразд?
Жінку, видно, не задовольняло моє швидке втручання і вирішення "проблеми". Але яке їй до того діло? Це моя товаришка. І зараз ця товаришка бажає поговорити зі мною. Я стомлена, вона не краща, даси нам спокій? Вимкни свої вогники в зіницях хоч раз у рік. Ти навіть у розмові зі мною їх запалюєш. 
-Астро, мила, у тебе завтра іспит…
-Я вже все повторила.
-Так швидко?
-Так.
-А виспатися?
Аж у голові дзеленькнуло. Щось не віриться, що моя ненька не здатна чути себе. Тобто, раніше мені спати не треба було? Учора, наприклад? Хоча, нащо мені дивуватися і розводити з мухи слона. Ми й за столом не зустрічалися. До моїх покоїв тобі зазирнути - сил багато стратити. Та ти це обернеш на свій лад, бо моя увага повинна приділятися лише перевірці знань.
-Анно, ходім, - простягнула подрузі руку, - побалакаємо "душевно", - виділяю навмисне таке слівце, аби наштовхнути декого на безсонну ніч. - А ти, Михайле, передай Людмилі, щоб у сад принесли дві чашки чаю з ромашки. І печива якого.
Остовпілий молодик кивнув і побіг у напрямку кухні. Темноволоса ж звільнила ноги від взуття і легенько стиснула мою долоню. Удвох ми зникли в темряві того ж коридору, де-не-де освітленого лампами. Щодо мами - невідомо. Може, закам'яніла на тих східцях.
Це мало якийсь такий чудний вигляд: пара дам йшла у тихому "тунелі", і жодна з них літери не скинула з язика. Скоріш за все, у нас був на той момент подібний стан: сонливість, ватні ноги, переповнені мізки, "забиті" вуха та нікудишній настрій. Ми мовчки крокували, а відлуння неспішно заповзало до барабанних перетинок. На мить здалося, що з таким самопочуттям цілком ймовірно звалитися з кінцівок й позбутися свідомості. 
-Ось, сюди, - відчинила двері до улюбленої кімнати, пропускаючи колежанку уперед.
-Ва-а… - озиралася повільно та. - Красиво…
Анюта "прилипла" до комодів з порцеляновими фігурами і колекцією кришталевих ваз. Розглядала шафки з особливим вирізьбленим орнаментом, проводила тремтячими пальцями по візерунках. Ще разочок обернуся, дослідила місцевість і видала:
-Будемо надворі?
-Угу, - підійшла до виходу на заднє подвір'я, - там є невеличкий столик з кріслами. Або візьмемо плед і постелимо на траві. Теж привабливий варіант…
-Погоджуюся…
Розгладивши кутики м'якого тканинного чотирикутника на газоні, дует "Вимучених" вмостився на ньому, як на морському узбережжі. Ох, від заспокійливого шуму і пісні чайок не відмовилася б…
-Ти не образишся, якщо я скажу, що у тебе поганий вигляд? - почала вона.
-Ха, - яка іронія, - ні. Те саме з тобою.
-Ага… У мене так вже від суботи… - привіт, збіг обставин.
-Розповідай, що тебе тривожить, -  взялася до найголовнішого.
-Ну… Відбулося воно якось так: у суботу, після тих забав, Ян пішов швидше. Мене Майк вирішив провести, і провів до перехрестя, але…
-Але?
-Я натрапила на те, на що не варто натрапляти…
-Гм? 
-Він розбив мені серце, - тяжко видихнула моя колега.
-Що? Хто?
-Максим…
Висновок: дівчата, не закохуйтеся у Шекспірів.
-Ти йому зізналася у почуттях, чи як…
-Ні, він просто обіймав ту, що танцювала з ним на вечірці…
-То й що? Раптом, то були дружні обійми?
-Ті обійми відрізнялися від дружніх…
Он як… Різниця в обіймах настільки помітна…
-І це тебе так засмутило? - де ж той ентузіазм дівся?
-Не лише це, - повторно зітхнула оповідачка, - у мене не було співрозмовника на той вечір і наступні дні. Яна щось перемкнуло, чи як… - мій нервовий кашель "вистрибнув" на волю. - Коротше, що до нього не кажи, то він "агакне" чи "угукне". Це не усі "чудеса"! Апетит якийсь дивний. Постійно думками деінде. А забудькуватим яким став… Мама ото запитає його, чи приходив кур'єр, а він вилупиться, наче не знає, що то узагалі за людина. Скільки не гризи цього хлопця, звідки така неуважність, він хитає і запевняє, що все добре. До слова, у дзеркало на себе дивиться частіше. Може, містика яка… Коротше, сам не свій.
Я знову нервово покашляла. Вельми "інтересна" містика. З дзеркалом у мене стосунки щось не такі прекрасні…
-А ще, - бадьоріше додала Анна, - ти чомусь на забавах довго не сиділа…
-Ех, - і як то аргументувати, - ну… Щось живіт заболів… Тому таке от…
-Живіт? Ти не обідала?
-Ем… - негайно зміни тему, Астро, негайно. - Не переймайся таким. А взагалі! Що ж це ми про хлопців та про хлопців? - гарячі напої зі смачненьким поставили на стіл. - Ми більше про них знаємо, ніж одна про одну.
-Маєш рацію… Чудернацька дружба між нами, - ноти позитиву поселилися у її голосі. Ох!
-То… Як і чому сюди приїхала? Як у школі навчалася? Чи є у ній плюси й мінуси?
-Плюси і мінуси? У школі? Ха-ха, відчуваю себе інопланетянином… Ну, приїздила до кузена на літо, бо серед однолітків друзів небагато, а вони розійшлися в свої кути. Одна у табір, друга до баби, третя у гори, четверта копає городи… Тато запропонував навідатися до рідні і я зібрала речі. Паралельно із вільним часом займаюся математикою, допомагаю дорослим, гуляю, а ще до тебе чіпляюся. Ну, коло знайомств у мене тут теж нешироке. Тому вибачай за те, що набридаю…
-Ні-ні, ти що! - перервала те ствердження я, адже авторка розповіді геть не набридала, а навпаки, була і є моїм єдиним співбесідником. - Я рада, що знайома з такою яскравою особистістю, - і ще й загадковою, бо твій смуток, як на мене, рідкість. Та й певні вчинки вимагають пояснень. - Продовжуй.
-Стосовно навчального закладу… Ну, невелика будівля. Щодень за партами приблизно…Двісті п'ятдесят чи двісті сімдесят учнів… Пристойне число. У моєму класі двадцять. Спілкуюся з п'ятьма. До десяти років ображали через зовнішність… Потім якось минуло, але слід перетворився у комплекс, тому досі соромлюся першою до когось підійти. За переваги і недоліки нічого не мовити, оскільки наука за стандартами, а діти - ні. Усі різні, і їхнє бачення світу різне. І я ніколи не зрозумію, чим не вгодила їм у тім баченні.
-Комплекс? - здійняла брови. - У тебе є така штука? 
-Еге ж. Добра вона не віщує, якщо що. З комплексами людина має вигляд в'язня. В її випадку грати і наручники невидимі, - точно гуманітарій.
-Оце порівняння… - хмикнула собі та піднялася. - Пропоную переключитися на смачненьке. З ним комплексів не набереш.
-Це брехня, - зробила тривожну паузу, - але чому б не почастувати.
Білі хмарки рожевіють: настільки їм подобається сонце, що просить пухнастих наздогнати його. Шкода, вони не встигнуть за ним ні сьогодні, ні завтра. Вітер пожене бідолашних у гори, де ціле стадо таких самих утворить море…
-Яке твоє хобі? - зламала мовчання.
-Хобі… Ну, - понишпорила у свої кишенях і дістала якусь дрібничку, поклала її поруч з моєю посудиною, - ось, придивися. Як гадаєш, яка вартість?
То був браслет. Ніжний, лагідний, хоч і пишний, в плані камінців. Мініатюрні квіти лотоса, бузка та лілій поєднувалися з "м'ячиками" різної величини. Прикраса була блакитною, з плавними переходами до рожевого. Ланцюжок, що утримував композицію, блищав сріблом, та надійністю не виділявся. Дещо підозрою пахло.
-У сусідній країні видала подібний. А ціна… Стоп, ти їх колекціонуєш?
-Ні. Сама ліплю, - крихти від ласощів позолотили усмішку.
-Ліпиш?
-Наслідки пристрастей з пластиліном та глиною. А ти чим захоплюєшся?
Визнаю, позаздрила. Пізно я допетрала, що моє ж питання заведе мене в закутень. Чим захоплюватися, по суті? Подорожі? Тільки літом. Садівництво? Ще коли бавилася лопаткою. Шопінг? Самій тринькати гроші нудно. Танці? Ні. Фільмів перегляд? Не те. Музика? Плейлист від порожнечі мимоволі плаче.
-Книги читаю, - безпрограшне вилетіло з уст.
-Читаєш? А який жанр?
-Різне. Переважно реалістичне, не всяке фентезі до смаку.
-Зрозуміло…
Наближалася ніч. Бесіда завершилася успішно, так би мовити. Гумор, якого в обох не вистачало, залюбки перемістився з дивану до чаювання. Через деякий час і провести гостю погодився.