Глава 6.

Що? Це старший син? П'ять років? Марк? А я думала, що Майк… Хоча, не в тому річ. Як Австралія так перетворила його? З тих грудей та нижче, повірте, забрати погляд важко, дуже важко. Враховуючи відповідні руки, на інших землях він не лише наукою, а й самим собою займався. А зовнішність? Цікаво, за ним австралійки бігали купами? Пощастило лице моделі мати. Та взагалі ПОЩАСТИЛО. Матінко, нащо ти мене на таке відправила…
Поки сусід захоплено розповідав про чужий континент, навчання, тренування та інше, покоївка наливала чай. Я ж дивилася на чашку з гарячим напоєм так, ніби це вона хвалилася успіхами у власному житті. Час від часу треба було кивати, небагатослівно коментувати, підтверджувати чи спростовувати згадані проблеми і тому подібне. Михайло мовчки стояв, слухав, але теж свердлив діру у столі замість господаря. Як-не-як, напруга якась чулася, старі спогади п'ятирічної давності поверталися, а мої зелені очі бігали всюди, де можливо, лише не на співрозмовника спереду. Червоні щоки помалу приймали нормальне забарвлення, а перерви між репліками розтягувалися з допомогою шматочка тортика і жовтогарячої рідини. Та й то добре, я майже спокійна, як і до цього чаювання. Але дарма пораділа за цю дрібничку.
Після чергової тиші Марк стурбовано запитав:
-Ти вибач, якщо справді тебе відволік від якихось справ, я б міг і вчора з тобою зустрітися. Чи ти була зайнята?
-Ох, та що ти, - помахала рукою я, - якраз ідеально. Учора б не змогла прийняти твоє запрошення. А нині саме те, що треба! 
-Правда? Чудово. До слова, а як твоє життя? Готуєшся до вступу? Іспити на носі. Складно, мабуть. 
-Угу, два із чотирьох уже наступного тижня... Готуюся.
-А подружки? Спілкуєшся і ще з ними?
-Ну, - видихнула я з якимось смутком, - не зовсім. Клара ще у березні полетіла у Корею на невизначений термін; Марія ні про що, окрім науки, не мислить, а Софія… влипла вище своїх вух у "стосунки". 
-Софія? Це та, яка наймолодша з твоїх?
-Ага. Дев'ятий клас уже за плечима.
-Дев'ятий? Серйозно? - і за моєю згодою в кімнаті пролунав сміх. - Господи, які стосунки… Ха-ха, у них все максимально серйозно, напевно…
-Угу… - схилила голову я, у якій вистрибнули кадри з вищезгаданою дівчиною. Софія була "живчиком" у нашій компанії, постійно на позитиві. Їй до душі розваги та вечірки, бо на них показувала себе з іншого боку. Її частенько ображали і якось обзивали, та вона наче того не чула ніколи, і ще сестриця-випускниця вічно захищала. Ймовірно, все б у ній збереглося, якби не поступлення такої "захисниці" і дурнувате кохання. Тьфу, та яке кохання там могло бути… Не вірю в таке.
-А як щодо тебе? - розвіяв мій туман русявий.
-Щодо мене? Ти про що?
-Ну, кавалера маєш? Десь гуляєш?
-Кавалера не маю, але гуляю. Ну, вчора гуляла. Нема нагоди щоденно робити це.
-"Вчора гуляла"? Гм... А де саме?
-На вулиці неподалік, - "доповідаю" чомусь, а також додала: - Там, де є крамничка з антикваріатом! Ось!
Сіроокий скривився, відставив філіжанку і втріскав свій позір у Мішу. Той аж здригнувся, але надалі збентежено кліпав.
-Ти! Вийди на хвильку, - крізь зуби погрозливо видав той, і курчати як і не бувало.
-Що ти…
-То це тебе я вчора схопив! А я ще мізкував, де таке ім'я чув…
-То… - перлини лізли до лоба. - То це через тебе я мало свідомість не втратила!
-Ти ще подякуй! Не бачила, яка група йшла? А до того ж, з ким це ти до пізньої ночі гуляла? 
-Не твоя справа! Ти сам якого дідька бродив тоді собачими стежками?
-Товаришів проводжав. Хотів кави придбати. Хоча, це теж тебе не стосується! 
-Не міг попередити? 
-Попередити?! Усе місто шумить, що вночі там не ходиться! Приїхав кілька діб тому, а знаю краще за тебе!
Полум'я між нами росло вгору та вгору, аж чхали на гучний шепіт за дверима. Викликайте пожежну бригаду, бо ще пару словечок, і вогнегасники нервово пшикатимуть в підлогу! Ух, про подяку кажеш? Жди-жди, я дякувати вмію по-різному. Переношу автоматично у список осіб, які треба пропалити своїми смарагдами, і які не заслуговують доброзичливості. Справжній розбійник!
-Панно Астро! - згодом увірвався блондин з служницею. - Нас викликають! Ходімо, нема сенсу затримуватися і ще на дві години! Ваша матір переймається…
Я не до кінця зрозуміла, що все-таки відбулося п'ятнадцять хвилин тому. Невеличке святкування, на якому від мене мало віяти скромністю та вихованістю, перейшло у пекло. Але ж як? Як можна беземоційно зреагувати на таке відкриття? Авжеж, безсумнівно, я рада, що у той момент "попалася" в хороші руки, але нащо так поводитися? Ох, як дратує! Як дратує! Ще недавно я пливла по течії, а тут на тобі: рудий розбишака, рідна дивачка, божевільний сусід, охоронець-жувачка… Або це дійсність, або мій дах не на законному місці. Де мої шість років? Що за чортівня гризе мою вдачу перед повноліттям? І що це за монолог за межами сусідського подвір'я?
-Я вас не впізнаю від тої п'ятниці… Та і якщо так, то до біса формальності. Не впізнаю стару тебе, Астро, - міцно тримав мою долоню і вів до домівки молодик. - Може, то я вже сходжу з розуму? Заплутана картина…
-Що ти таке верзеш? - процідила з образою, яка не стихла, а набрала і ще оберт завдяки "формальності".
-Обдуманої самотності, Астро, - побажав кучерявий, як тільки ми переступили поріг, і пішов у своєму напрямку.
Змінивши одяг після вбиральні, я попрямувала, власне, вечеряти. За столом ще не було ні мами, ні тата. Попри це, свою тарілку та стакан очистила швидко, бо ще однієї бесіди за їжею не хотілося. По факту, моя сім'я у повному складі збирається… Раз на тридцять днів. Смішне число, чи не так? Воно з кожним роком скорочувалося, а я звикала. Такі вже "люблячі" і "працьовиті" мої батьки. 
Починаючи від завтра, і закінчуючи шумною презентацією, у моїй душі запанувала сірість і сирість. Чомусь ці дві "речі" навіть не викликали дискомфорт; навпаки: у своїм порожнім світі повітря було єдиним другом. Товаришки з часом розвіялися, як і рідні: поруч, живі, здорові, але нікому нема до мене діла. В принципі, як і мені до них. Колись я випрошувала бодай пару хвилин, аби побігати з матусею по магазинах, пограти з татком у шахи (так, я їх обожнюю грати, але не з собою) чи провести "канікули" у бабусі й дідуся. А в шістнадцять зрозуміла, що даремно. Нині розваги в тебе інші: переговори, протирання штанів, навчання, екзамени… Ех. Не дуже весело.
Ймовірно, саме тому я скучила за Анною: в один деньок ми і познайомилися, і погуляли, і по-дівочому порозмовляли. І хоч серед колишніх подруженцій були представниці гарно забезпечених сімей, дружбу з якими мої "предки" схвалювали, жодна з тої трійки не ділилися особистим, проявляла ініціативи у забавах чи деяких балаканинах, тощо. Зате зверхності, заздрості, хитрості та блаженного вміння підлизуватися у них, безперечно, хоч греблю гати. Я теж знайома з подібними якостями, люблю коли-небудь бовкнути щось нижчому, покепкувати, задерти носа. Проте, такої дурнуватої звички здалося б позбутися, оскільки вкладки бажаних до перегляду серіалів та фільмів збільшується. А переглядаю я різноманітні жанри, і у всякому знаходиться якась істина. Пригадую, як після чогось психологічного не спала всю ніч. Мислила, як і чому втирають поняття, різницю між "вищими" й "нижчими", чому перші з останніх знущаються, погано ставляться. Хіба ми всі не рівні… Навіть якось питалася у неньки, чом то так. Натомість, мене обділили сухим поглядом і ще дурнішою фразою:"Це очевидно". Що очевидно? Поясніть, будь ласка. Чому з малих літ ви забороняли з "кимсь не таким" погратися? Брехали, що воно раптом хворе чим, чи жадібне, чи з інших земель… Хоча, я не можу впевнено заступитися за нижчих, тому що дрібно про них знаю, та все ж… Ай, голова болить! Потім про це подумаю, зараз не до них!