Глава 4.

Якась краплина симпатії до героя, описаного моєю колегою по заняттям, хто б сумнівався, вирішила змитися. Як би я не старалася запевнити себе у тому, що це звичайний збіг обставин, у мене в голові таке торнадо істерики почалося! Відчуття, наче доля за спиною регоче до болю в животі. Що ж це за день такий?
-Яне-е! - радісно побігла на зустріч кузену Аня.
-Ну, ну, дорогенька, ти мене зараз задушиш! - намагався розімкнути її руки на власній шиї хлопець.
-Я та-а-ак скучила за тобою, а ти мене відштовхуєш… Це образливо!
-Скучила? За дві години математики? Ну ти даєш… О, а це хто? - помітив мене рудоволосий і звузив очі.
-А це моя колежанка, Астра! - дивно відрекомендувала мою персону смарагдоока. Шановні, увага…
Я дивилася на Яна, Ян дивився на мене; секунди перетворювалися у хвилини, а полотно страждало від кількості масла, безжалісно нанесеного в ту мить. Анюта кидала спантеличений погляд то на моє полум'я в очах, то на кам'яне личко свого рідного. Люба, краще відійшла би, бо тобі буде "не дуже".
-Ау, ви чом так витріщаєтеся? Вже зустрічалися раніше, чи що?
-Ага... Цього хом'яка недавно у нашім квітковім обслуговував. Але, на превеликий жаль, у нас не зоомагазин, довелося засмутити, - засвітив зубами цей падлюка. ОН ЯК?!
-Я тобі не хом'як, і це по-перше. По-друге, заткни пельку, якщо не хочеш ще одного візиту до твоєї матері. По-третє, я…
-Так, все, я зрозумів, достатньо, - помахав мені перед обличчям цей покидьок, - не стартуй тут, щокаста. Мати вже й так не відпускає на футбол з друзями. І то через тебе.
-Через мене?! Та як ти смієш звинувачувати леді, якій сам і нашкодив? - ледь не пробила його груди пальцем я, помітно наблизившись. "І якого дідька ти ще й на голову вищий? Це заважає". 
-Ти що, справді мене за ромашки зненавиділа?
Та не встигла я рота розкрити, як Анна ні з того, ні з усього заплескала й вигукнула:
-Ото ви майстри! Таку сцену розіграти! Я вражена вашим акторством! Як пара після зірваного побачення!
-Пара?! - одночасно пискнули ми.
-Ха-ха, а що? Схоже ж! - широко усміхнулася та.
-Та я з цим ідіотом..!
-Та я з цією хом'ячихою..!
-Ніколи! - знову видалося синхронно.
-Ой, перестаньте, я ж трісну, ха-ха-ха!
Я вже не хотіла ні ставити питання, ні аргументувати, тому мовчки слухала сміх свідка такого собі комедійного шоу і розглядала "ворога". Сіроокий занурив широку долоню у свого тьмяно-багряного оселедця, який от-от звільниться від резинки. Застелена веснянками шкіра нагадувала альтернативне нічне небо: купи "зірочок" на щічках, і де-не-де ще на носі. Повні губи притримували лінію, а згодом і вищезгаданий аксесуар. Юнак вибрав з волосся якусь травинку, повторно поблукав у нім, а там і перев'язав його. А хвостик йому личить...
-Хом'як? Чого вилупилася? - і мій зосереджений позір був розвіяний чиєюсь манерою балачок.
-Нічого! - нахмурилася я та розвернулася. До слова, дана дія врятувала мене у цій безглуздій ситуації. Фіолетова автівка наближається! Божечки, Геліосе, як тебе віддячити…
-Міс, - зупинився неподалік автомобіль, з якого виглянув водій, - ви можете спізнитися на наступний урок! Хутчіш!
-Що?! - підстрибнула на місці я та одразу попрямувала у напрямку машини.
-Чому не попередили про те, що заняття завершилося раніше? Сідайте!
-Так-так, - взялася відчиняти дверцята я, - хвильку! Бувайте обоє! - чомусь попрощалася з тими диваками. Потім зайняла м'якеньке сидіння, а далі сталевий кінь зрушив із зупинки й помчав в далечінь.
Ще три години промайнули на невідомій швидкості. І якщо на них я щосили зводила мислення до науки, то слуги удома мене зрівнювали з казаном окропу на вогні. Яне Батьковичу, дурнику ти такий! Ще разочок ти припишеш мене до зоомагазину, я тобі таке влаштую, що риба у акваріумі і то позаздрить! Лише спробуй мишею назвати, лише спробуй! Путівку у стадо баранів забезпечу!
Обідала я на самоті. Мама з татом обговорювали презентацію якогось проєкту наступної п'ятниці. І як правило, я зобов'язана протирати свої штани або спідницю на одненькій із табуреток. На даний момент, мені, бути чесною, чхати вже на такий розклад. Все одно ж після цього батько перебере усі негативні вирази свого обличчя, і, перечисливши недоліки моєї бездіяльності, вийде з пурпурового царства. Сценарій завжди був і буде незмінним. Така от у мене буденність…
-Пані Астро, бажаєте чаю?
-Ні, Людмило. Єдине чого бажаю, так це поспати. Тому не турбуйте, гаразд?
-Авжеж, пані…
Темно у коридорі якось. І порожньо. Мої кроки аж роздавалися відлунням. Ех, кортить поплавати у ліжечку! Ще трішки, і я у своїй кімнаті. 
-Фух, - видавила я, торкнувшись вишневої ручки, - нарешті, я маю чудову можливість подрімати.
Та потягнутися у своїх покоях не поспішала: кучерявий блондин комфортно розмістився на моїм диванчику й тихенько сопить. Стоп, це що таке?
-Михайле… - постала над душею я, а у відповідь почула лише мгикання. - Підйом.
Кароокий спросоння закліпав, позіхнув, але й підніматися не мислив; оцінююче підводив вічі з синіх джинсів до білої футболки. І тут я допетрала, що щось його увагу затримало. Ох, як йому хочеться горіхів…
-Мені здається, чи у тебе щока засвербіла? - мимоволі почервоніла я, готуючись до ляпасу.
Охоронець стривожено прийняв сидяче положення і схрестив зап'ястя над головою.
-Ні-ні, ніщо не с-свербить…
-Та невже?
-Угу…
Я хмикнула і вирішила дізнатися не менш цікаве:
-А що ти тут робиш?
-Ну, - потилиця подала сигнал про чуханку, - мій сон уночі кудись зник, тому я й вимкнувся. І я пам'ятаю, що мені до вас не можна. Але… Вибачте.
-Он воно що, - "приземлилася" на той же ж предмет інтер'єру, - а я мізкую нині без кінця та краю, раптом зле чується тобі. 
-Ви переймаєтеся?
-Та ні, але тобі не завадить похрапіти до вечора. Як і мені, по факту, - зрештою, потягнулася я.
-Щось не пригадую, щоб панна Астра хропіла, - хі-хікнув Міша.
-Я умовно, дурнику. Зміст той самий. Іди до себе та відпочинь.
-А хто ж поряд стоятиме?
-Те стійкування ні до чого. Я передала Людмилі прохання не турбувати мене.
-А ваш батько? 
-А що він?
-Ну… Тейво…
-А, ти за те… Та йому не до того. Зі свого кабінету навряд чи вилізе. 
-Ех, дякую. Піклуєтеся про мене.
-Замовкни, - підвелася я підійшла до дзеркала, - все так не буде.
-Маєте рацію, - мовив якось задоволено мій "компаньйон", пройшовши повз, - не все…
-Не уявляю, що ти вже собі набудував у фантазіях, але участь я там брати не жадаю. Іди.
-Солодких снів.
-Навзаєм.
Як ви там називаєте того дядька? Морфея, чи не так? Ну так от, щось його царство мені не вподобалося. Замість сну як у новонародженого, до мене "залетіла" якась Санта Барбара. Буцімто, гуляю я вечірньою вуличкою, де ні люду, ні машини. Несподівано, за якимсь будиночком чується шурхіт та незнайомі кроки. Я прискорюю свій рух, а тупіт не вщухає. Я біжу, а за мною теж! Якась чортівня! Викрадення - це не жарти! Коли я впала, злочинці оточили мене. А далі… Я повинна висловити свою подяку Лізі. Її стук як рятувальне кільце.
-Пані Астро! З вами усе добре?
-Угу… Чудесно. А що?
-До нас тут гість зайшов. Панянка приблизно вашого віку. І саме вас кличе.
-Мене?
-Щось важливе, каже.
-Я буду через пару хвилин.
-Гаразд.
Гм, хто б до мене навідувався у такий час?
Сьома година. Однак, небо і ще світле. Якесь незрозуміле передчуття. "Панянка приблизно вашого віку". Зі своїми товаришками я давненько не балакала, хоч і телефон під рукою. А без попереджень вони не можуть. Кого ж сюди занесло?
Вмилася, пучок домашній "накуховарила", одяг де-не-де поправила. Стакан води на кухні був доречний для моєї "посухи" у роті. Що це зі мною? Не з президентом зустріч ж. 
-Астро-о-о! Ура, я вгадала з будинком! - ледь не балети на порозі витанцьовувала молодиця з темно-русявою косою.
-Аня? - мій подив розчинився в повітрі. - Що ти тут робиш? 
-Я прийшла, аби запропонувати тобі прогулянку! Мала б ще те зробити після уроку, але двоюрідний брат збив з пантелику…
-Ага… А звідки знала адресу?
-Секрет, - підняла вказівного пальця вона. - Ну? Погуляємо?
-Хм, - опустила вічі на плитку, - ну… По-перше, година пізня, тому навряд. А по-друге, чому саме я?
-"По-перше", ми не на довго. "А по-друге", бо я тобі розповіла про Максима, і просто так цього не лишу. Та й поради б здалися…
Я укотре захмикала, погладила підборіддя (наче там яка борода є), і пошкандибала до матері. Чи то у лісі когось застрелили, чи то рак на горі свистів, - дозвіл на недовгу гульку з подруженцією та охоронцем мені "вручили". Радості повні штани, щоправда, їх я б переодягнула. І на плечі щось накинула. І сплячого Михайла розбудила. І ще…
Зрештою, ковток аромату буденності нікому не завадив. Двійня юних дам вільно вели розмову про сердечні справи, а позаду них плентався ображений юнак. Ще чого: у його шоколадних перлинах змішувалися заборони про підслуховування відвертих балачок та дике бажання зіграти невидимку, аби ближче підкрастися до представниць прекрасного роду. А я не дозволяла, так-так! Буде мріяти. 
-А ще, він, уявляєш, він… - ця фраза наче в'їлася у її язика, оскільки запал розповісти про того божественного Макса дорівнював безкінечності, хоч пошуки пам'яті веди у мізках. Ледь не Аполлон, не Шекспір, не лицар без броні. А вишнею на вершині цього весільного тортика, який вже Анна вимальовувала в фантазіях, було те, що зародилося їхнє кохання на лінійці. Ні, не на зборі усіх учнів та вчителів школи. У прямому сенсі, на лінійці, яку дівчина забула в пекельний день контрольної роботи з геометрії, а сусід спереду виявився янголом, якщо не пошкодував майбутній дружині, Господи, часу і пластмасового предмету. Романтика, тьфу, тхне аж за край. Що за анекдот? У школі завжди так безглуздо починаються відносини? Ви ще сходіть на побачення з однокласником, бо він приклеїв жувальну гумку на ваш стілець. У кого так і є, встаньте, я зааплодую.
-Ой, бабуся дзвонить! - джерело якогось тоненького голосу в кишені моментально опинилося біля вуха. - Привіт, бабцю! Все чудово, я зараз гуляю... Де? Та от, на тій вуличці, де і ваша крамничка. Що? Якийсь пакунок? Ох, та без проблем, бабуню! Я передам його, не переймайтеся. Скоро буду, угу! 
-Що трапилося? 
-Неподалік є дуже класний магазинчик з антикваріатом. Там працює моя старенька. Нагадала собі, бач, про важливу коробку. Треба взяти її із собою. Вибач за незручності…
-А важка?
-Що..? А-а-а, ти про коробку? Гадки не маю.
-Михайле! Допоможеш Анні з вантажем?
-О, що ти, я сама! 
-Ні-ні, цьому курчаті і так нема що робити. Нехай іде.
-Курчаті? - обурення Мишка випливло на поверхню.
-Годі, годі. Ліпше поспішити, а то все темніше і темніше.
-Точно!
Обидва перед входом до приміщення просили мене і з ними зайти, а то переживають. Я відмовила, бо захотілося якогось чаю у будці через кілька метрів. У підсумку мені вдалося з горем заштовхнути тих двох і піти за бажаним напоєм.
-Що? Сьогодні зачинено? - відкрила для себе таку новину, зазираючи у віконця будки. Раптом, я почула якийсь хриплий регіт. Він доносився з-за повороту. Це означало одне: накивай п'ятами, Астро. Я розвернулася й зірвалася з місця. Мала помисли увірватися у будь-який бутик, у ту крамницю з антикваріатом, забитися в чорний кут, аби перечекати "лихо". Та я їх лише мала. А далі…як у кіно: незнайомець(звідки з'явився, лиш Бог знає) ззаду схопив за талію, затулив долонею рота, потягнув за собою в тісний темнющий провулок, притиснув до стіни й видав над скронею страшне:
-Не пищи і не пручайся, а то стане гірше.