Глава 3.

Вчорашній вечір міг бути кращим, якби не та новина… Невинного перехожого збила машина. Жах. Ніхто й не здогадувався, що таке трапиться. А я звикла до цього чоловіка. Яким би він набридливим не був, то ж його робота. Та й тривало наше навчання аж шість років… Не те що вчитель, а хтось ближчий. Як дядько, чи хрещений. В особливі (день народження) чи святкові дні його методика нагадувала гру. І усмішка, яку викликали у нього мої відмінні результати… А тепер…
Ще чорнішого вівторка я не знала. У мене в родині всі живі й здорові. На похованні я вперше. Смуток, біль, жалість… Атмосфера не з найтепліших. Погода теж ніяка: сірі хмари загородили усе небо, наче заперечуючи існування сонця. Батьки загиблого та дружина лили сльози, а траурним костюмам не було кінця: не один десяток учнів пана Вільяма дякували йому ж за підготовку (чимало з них успішно зараховано на навчання у престижні заклади). І се неприємне і розриваюче на шматки серце дійство, зрештою, завершилося на скорботній ноті. Ех…
Вдома я провалилася у м'якому ліжечку. Темно-синє коротеньке платтячко з ніжними рослинними візерунками кортіло скинути як мішок з пліч, а сотня шпильок ніби до крові впилися у шкіру голови. Байдуже, що, де, і як… Позбутися б цього усього, і хоч голяком бродити по кімнаті. Але ні, так не можна. А раптом служниця зайде, чи ще гірше - мама з татом? Мрії зостануться мріями, нехай і такими дивними й інтимними. Мене жодна душа не бачить через вікна, бо на них є жалюзі; та й у двері стукають перед входом. За винятком термінового. Саме того і боюся.
У глибинах габаритної шафи пурпурового царства знайшовся найвільніший одяг: футболка, трішки завелика мені; легка спідничка, довжиною до коліна... А де мої улюблені шкарпетки? Не у цьому відділі? Гм. Що, у Лізи запитати? "Схоже на те, - відгукнулося моє бажання прогулятися. - Та хутчіше". Одягну поки те, що є, а там і поплентаюся за покоївкою. У супроводі охоронця. Аби йому солодко спалося…
-Міс? - запитав блондин у білій сорочці та коричневих штанах.
-Я за служницею. Щось не так?
-Та ні, - вирівнявся він, - всього лиш помітив, як ви відчиняєте двері. 
-Чудово, - мовила я та зробила пару кроків, - залишайся на місці.
Не уявляєте, що відбулося в наступний момент. Цей білобрисий нахабно стиснув моє зап'ястя, розвернув до себе та притис. Господи, тільки не ці приступи. Я їх терпіти не можу.
-Ей! Якого…
-Панно Астро… Чому ви не звертаєте на мене уваги?
-Михайле, я тобі це пояснювала ще два місяці тому. Що, з тобою, трясця, відбувається? - я обурено тицьнула у молодого захисника привабливої зовнішності: світлі коротенькі кучері, тепла усмішка, проникливі карі очі… Та за ним і так фанаток ліс, нащо я йому здалася?
-Ви заборонили сидіти і спостерігати за вами усередині…
-Тому що ти мене їв тим поглядом! - визнала промах із зимових спогадів я, і ще й пригадала дещо важливе: - До того ж, ми начебто уклали договір. Умови?
-Я вас не торкаюся, а ви мене не звільняєте…
-А ти що робиш?
Похнюпившись, молодик відсторонився й продовжив вивчати підлогу, знайому йому вже як рік. Я ж маршрут не змінила.
Міша з'явився у нас минулої весни. На ньому ще ті обов'язки: слідувати за мною по усьому дому, стояти за спинкою крісла на нудних бесідах, а ще й іноді везти нас туди, де те проводитиметься. Зазвичай він працює по буднях, тому на вихідних цей дивак мене не турбує. Тогорічне літо юнак провів мовчки: ні руху, ні звуку у кутку чи на відомому вам диванчику. Осінню вже з дня на день ставив питання, завуальовуючи свою цікавість інтенсивнішою безпекою. А вищезгаданою холодною порою, як гадаєте, чому я його виштовхала за межі свого царства? Тому що досить того, що не зводив з моєї персони двійні шоколадних перлин, так ще й ледь не поцілував! Зменшення відстані між губами, наскільки я знаю, не входить до безпеки ніяким боком…
-О! Пані Астро, ви шукали мене? - встала Ліза з-за стола на кухні.
-Так, Лізо. Де востаннє ти бачила мої улюблені шкарпетки? Я у себе їх не знаходжу…
-Гм… Це ті, що з ламою?
-Т…так, - видавила почервонівши я, бо особі за моєю спиною ліпше те не чути. 
-Вони сохнуть на задньому подвір'ї.
-Спасибі…
Я надіялася на тихий похід. Даремно.
-Вам подобаються лами? - це що, знову глузування?
-Замовкни! - і помідори ніщо в порівнянні зі мною.
Через якихось півгодини мені вдалося здійснити заплановане, тому вітерець спокійно грався з каштановими косами та тонкою тканиною одежі. Обходячи дерева саду та торкаючись усякого листочка, я нібито знаходилася на сеансі медитації: повна гармонія з навколишнім середовищем. "Квітну та пахну", як квітка. Як айстра…
Середа. Довгоочікувана середа. Нині моя особистість перепаде до рук "новенького" учителя. Інтрига ще та. Якому щасливчику на шляху долі стану я? Стоп. Точно, я ж не сама буду. А у парі з кимсь. Значить, Астрі відріжуть шматочок від усієї уваги. Однак, то ще залежить від мого напарника. Або напарниці. Тьфу, для мене головне не зустрітися з тим Яном. Все. Моя жага угледіти його і краєм ока тотожна нулю. 
-Яку зачіску, пані Астро? - Людмила поспіхом розчісувала пасмо за пасмом.
-"Віночок"?
-Гаразд. Тоді нахиліться трішки.
"Віночок" - це любов мого дитинства. Від чотирьох і до десяти років я просила плести його безперервно. Кільце, у яке вплітали і живі квіти, надавав моєму вигляду ніжності, свіжості, якоїсь чарівності. Плюс сарафан з візерунком "в горошок". Сумка з книгами, "прощання" з батьками на п'ять годин… Автівка, шосе, замисленість, і от, - ми перед двоповерховою будівлею.
-До зустрічі, Геліосе! - помахала водію я, зачинивши за собою хвіртку. 
Двір мого новоспеченого вчителя був хоч і скромним, але довгим. Неймовірного тут не було нічого: зелений газон, безліч фруктових дерев, кущів, та ще й беріз. Поруч з останніми красувалася гойдалка. А на ній симпатична незнайомка, що, вочевидь, за шелестом трави дізналася про моє наближення. Темно-русяві косички з гривкою, смарагдові райдужки, тонкий носик, рум'яні щічки та пухкі губки. Помаранчевий комбінезон з вишитим орнаментом і босоніжки не давали мені остаточного поняття, хто переді мною: чи вища, чи нижча. 
-То… ти моя колега від сьогоднішнього заняття? - несміливо поставила питання та.
-Якщо у тебе воно через кілька хвилин, то так.
-Оу… Що ж, - піднялася вона й простягнула руку, - я Анна. Для друзів просто Аня. 
-Астра. Приємно познайомитися, - потиснула долоню я, - буду рада співпраці.
-Так кажеш, наче у нас не урок попереду, а якась конференція, - усміхнулася подруга. - До слова, мені запропонували почекати тут. Пришкандибала на чверть години раніше, думала, що запізнюся. Сідай теж.
-Спасибі, - подякувала я, захоплюючись пунктуальністю темноволосої. - Мене мій водій привіз, як завжди. 
-Водій? Вау, у тебе є водій, - з якимось блиском зачіпила цю інформацію, як мені чується, все-таки нижча. - Круто… А він тебе і забере?
-Авжеж. А ти?
-Мене мій кузен зустріне. Я до нього на літо приїхала.
-Он як… - мій зад одразу відчув якийсь зв'язок між Яном і цією Анною. Але таких збігів бути не може. Плюнь вже на цього бешкетника, Астро. Ти ж не навідаєшся повторно у той бутик з гортензіями, правда?
-Хочеш, познайомлю вас? - ноти ентузіазму в її голосі.
-Якось іншим разом, гаразд? Я повинна встигнути ще на інші заняття у протилежному кутку міста. 
-На інші? То ти…
-Домашнє навчання, ага.
-Ого, - роззявила рота співрозмовниця, - це ж треба… А важко з такою наукою?
-Ну, дивлячись з якої сторони…
Аня хмикнула, відвела позір на коліна та скоротила нашу перерву перед математикою:
-У п'ятницю був останній дзвоник. Переходжу з десятого класу до одинадцятого, тож через рік екзамени. А я як у алгебрі, так і в геометрії дуб-дерево-хвоя.
-Що? Тобто, "дуб-дерево-хвоя"?
-Ну…Не розумію я ні рівнянь, ні паралелограмів.
-Серйозно? Це найлегші теми для мене.
-Справді? - витріщилася та.
-У-угу… - якесь чудне відчуття.
-А-а-а, заздрю ботанам! І як тільки у них в мізках той матеріал вміщується…
-Ботанам? Я не ботан, взагалі-то. Розв'язувати задачки подобається, от і все.
-Круто ж… Я, на жаль, гуманітарій. Чужа мова, як і своя, залюбки. Не те, що друга купа предметів.
-А у мене навпаки. Краще приклади рішити, аніж сотні слів зубрити.
Посміявшись над першим діалогом, що дивиною звівся у таке русло, прийшла черга до нашої активації умовних калькуляторів та логіки. Викладач виявився хорошим: наполегливо пояснював формули, їхнє застосування, вправи. Ми впоралися з тими завданнями непогано, і, як мені здалося, зашвидко: реакція пана Мітеновича не приховувала своєрідного шоку. Покійний пан Вільям доволі часто користувався часовими рамками. На іспитах знадобиться, як-не-як. А от у Анни явно на шиї висіла паніка, яка нервово поглядала то на мій розписаний листок, то на свій. Її кулькова ручка невпевнено танцювала на аркуші паперу, закреслювала неправильні числа й виділяла щось, що б по ідеї мало допомогти. 
Гадки не маю, як, що, де і коли, але нас звільнили раніше. Обмінявшись ступором, обидві пари зелених очей потупилися в бруківку. І куди ми прямували?
-Астро…
-Гм? - відгукнулася я.
-Як думаєш, - зробила невеличку паузу вона, - які шанси у нижчих на любов з вищими?
-Пробач, що ти сказала? - не одразу дійшло до мене.
-Чи може вищий покохати нижчу…становищем?
-Е-е-ем… Знаєш… Моя думка навряд чи порадує тебе. Є книги про такі стосунки, але… Я в них не вірю. 
-Ясненько. Ех…
-А що? Чому, до слова, хвилює?
-Ну… Серед моїх однокласників минулого року з'явився новенький. Максим. Він мені дуже подобається, як зовнішністю, так і характером. Ми спілкуємося коли-не-коли, бачимося у місті, - прикувала погляд до неба дівчина, - тричі гуляли. Але…
-Але?
-Він фінансово сильніший, тож університет обрав відповідний. Фізико-математичний факультет, щоб ти розуміла, це недосяжне для мого мозку. На моєму рахунку океан репетиторів, які намагалися поселити у моєму серці таку собі "прив'язаність" до цієї науки… Та боюся, на безкоштовне місце у тім закладі я не наберу стільки балів. Ні, у моїй сім'ї нема страшної біди з грішми. Ми десь посередині, так би мовити. Та сума коштів на рік у тій "академії"… Вичавить усі наші зберігання, а мені, безсумнівно, таке не до вподоби. І… Я не перестану старатися заради нас, але… Я не знаю, чи виявиться воно марним, чи ні… Що мені робити?
Оце так справи. Була б я ще майстром для поради. Не чується мені обов'язковість власного втручання у таку собі Санта Барбару. Хм…
-Ти в очікуванні моєї підтримки? - таке питаннячко вивело на чолі подруги неабияке збентеження.
-Ну. Щось на кшталт такого…
-Окей, розповіси мені спочатку про того Максима. Який він? 
-Максим схожий характером на мого кузена…
-А кузен тоді який..?
-Сміливий, чесний, впевнений у собі та своїх силах, добрий, а в додачу милий… Щоправда, він не такий стриманий, як Макс, а його поведінка іноді вештається бозна-де… Та я й так люблю його, як родича. Коли молодшими були, то захищав мене від хуліганів. Недолицар.
-Який цікавий… Ну, кузен. Ти згадувала перед уроком і ще, що він тебе зустріне…
-Ага! Зирни туди, - усміхнулася Аня, показуючи пальцем на людину попереду, - він якраз йде.
Якась частинка моєї душі згорає від нетерпіння розсекретити особу, що так гордо описувала моя подруженція. Та тільки я зосередила свої вічі на загадковому пані, то збагнула, що ця характеристика йому геть не личить…