Глава 2.

-Пані Астро, підкресліть ось цей рядок.
-Навіщо?
-Це дуже важлива деталь. Вам варто запам'ятати.
-Гаразд.
-Ми майже завершили, - звернувся Вільям до мого водія, - ще дві хвилини.
Той кивнув у відповідь та вийшов за двері.
-Ну, з домашнім завданням розберетеся. На цей раз часу маєте більше, та без затяжного відпочинку, панянко. Іспити скоро.
-Так-так, я не забула.
-Добренько… Можете збиратися. Я зараз повідомлю вашій матері про нинішню оплату.
Як же ж легшає від усвідомлення того, що пекельна субота добігає кінця. Приїду додому, і все, ліжко моє. Та й з цим учителем аж тиждень не бачитимусь! Прекрасно, просто прекрасно. Жодної географії з математикою цілий тиждень… Це ж мрія! Чи я сплю?
Я вийшла у коридор. Смарагдові стіни та меблі зі світлого дерева незвично поєднувалися. Наче у цій довгій кімнаті і темно, і світло. Усілякі статуетки та книги на стелажах притягували погляд, заставляли впадати у роздуми: є у нього діти чи ні. Дружина у Вільяма Драокановича (ні-ні, вам не здалося, його батько ледь не дракон) дуже мила та тендітна жінка. Якщо не помиляюся, вона викладає біологію у міській школі. Та додатково займається рідко, і то переважно з дітьми, у яких складно з фінансовим становищем. Словом, янгол. Що вона знайшла у цьому шатені, не розумію. І не хочу розуміти. Любов штука нелегка, про неї науки нема, тож влипнути у таке - біда. Моя особиста думка.
-На все добре.
-До наступної зустрічі.
Поки сідала у нашу "фіалку", черговий раз замислююся над тим, від чого залежить проведення уроків. Коли-не-коли у нас вдома, коли-не-коли у нього. Запитаю-но у мами, а то раптові новини про зміну місця навчання дратують.
-Геліосе.
-Слухаю, міс?
-Учора, коли ми були у місті, то проїжджали повз одного бутика з гортензіями. Ти пам'ятаєш, де він?
-Так, міс. А що?
-Відвези мене туди, будь ласка.
-Пані Астро, мені довели ваш маршрут, у якому не вказано зупинок поруч з магазинами.
-Т-ц, - навіть тут обмежив, хитрун. Ну нічого, маю запасний варіант. - Ех. А я розраховувала на подарунок матусі… Шкода, таку приємність не зроблю.
Брюнет відвів блакитні очі убік та голосно набрав повітря. Згодом, ми повернули у знайому вулицю та зупинилися недалеко від будівлі, що я згадала якийсь момент тому. Невже порушив доручення?
-Знайте, що для особливих поїздок потрібне попередження, - мовив чоловік, - але такий випадок вперше, тому йдіть. Я зачекаю.
-Спасибі, Геліосе! Я дуже-дуже рада! - підстрибнула від радості я. - Обіцяю, ні слова про це таткові не скажу.
-Угу. Поспішіть.
По правді, я жадала лише краплю свободи. Тому на той квітковий магазин мені байдуже, я загляну туди тільки через "життєво важливий презент". Напевно…
Крамниця була невеличка, маленька і затишна, як у фільмах. Різнобарвні глечики та вази з квітами на фоні старої деревини милували око. Солодкий аромат та безліч милих дрібниць заворожували, просили залишитися тут і нікуди не йти. "Ти ліпше тутечки посиди, - шептали вони, - так тепло". І я б погодилася з тим уявним шепотом, але мою розгубленість помітили.
-Чарівна леді, щось шукаєте? 
Дама вже не юних літ усміхалася новому покупцю. Спершись на надійний стіл з касовим апаратом, жіночка у синій сукні та коричневих босоніжках переводила позір то на мене, то на продукцію, якою торгує. Жовті рукавички, замащені глиною де-не-де, відгукувалися позитивно у моїй голівці, бо видно, любить садівництво. Неохайно заплетена руда коса та майже зниклий піт на чолі теж слугували підтвердженням здогадок. 
-А… - не одразу "опритомніла" я. - Ну, букет гортензій. Учора у вас був розпродаж, та мені не вийшло завітати через деякі обставини. У вас і ще ж є…якісь?
-О, звичайно! Вимушена зізнатися, що найкращі розібрали, тому знадобиться трохи часу, аби віднайти годящий для вас.
-Я не спішу, - збрехала я, хоча в мене все-таки був ліміт, - це не терміново.
-Авжеж, - господиня неспішно повернулася до задніх привідчинених дверцят та гукнула: - Яне, любий! Принеси-но сюди пару букетів гортензій зі вчора!
-Почекай, Ма! - почулося з "комірчини".
Несподівано у мені поселилося збентеження: десь те ім'я зустрічалося. А, точно! Це ж теж було учора… Не зовсім "смачні" спогади від "футболіста" Яна, а тим паче того, яке він мені прізвисько подарував. Ух... Це звичайнісінький збіг, Астро, от і все. Ось, кроки стають гучнішими. Ти угледиш небагатого молодика, який тут "на заробітках". Так, саме так і буде.
-У нас зосталися пурпурові та фіолетові, тому вибір не з легк… - договорити не вдалося, бо міраж розвіявся…
Нас розділяли два-три метри та пишні грона дрібних бутонів. Сірі очиська, під якими щоки та (трішки) горбатий ніс щедро застелені веснянками, з щирим подивом витріщалися на мене. Товсті уста, відповідно, замкнулися у нерівну лінію; а брови грали собі по-своєму. Тьмяно-багряний оселедець утримувався з допомогою резинки для волосся (у саду на нього так падало листя від дерева, що я не помітила порожнечу за його вухами і трохи вище). Помаранчева футболка та зелені шорти із сандалями личили не лише парубкові, але й скромному інтер'єру крамнички, в якій він підробляв. Оце зустріч…
-Ти… - навів вказівний палець на мене знайомий незнайомець. - Ти хо…
-Ти, - стиснула гаманець у руці я, - ти той, хто перетнув чужі границі…
-Не по своїй волі… - сердито доповнив юнак. - Я знаю…
-Але нашкодив… - і панянка за "касою" здригнулася, спантеличено глянувши на спину шкідника.
-То були звичайні ромашки…
-А неподалік дорогоцінний сорт…
-Так, стійте! - прибрала наші іскри мадам, перебравши товари у свої долоні. Ох, чи встигнете ви загасити цю пожежу…
-Яне, ти знаєш цю леді? Ви вже бачилися? Ти їй зумів зашкодити?
Напруга видавала нас, тому…
-Мамо, даруйте, та це не ваша справа! - заскреготів зубами.
-Як це не моя?! А ну хутчіш розповідай усе, що трапилося! Я повинна знати!
Ян ображено хмикнув та сам себе вивів на чисту воду. Дівчина ж, яка хотіла лише придбати квіти, що займає менше десятка хвилин, закам'яніла на місці, як статуя. Події п'ятниці перебігали перед очима так, начебто щойно пережила це вдруге.
-Так я й думала, треба тебе обмежити в гулянках, - суворо затвердила майбутні плани та, - а вам, чарівна леді, приношу вибачення за неприємності, принесених моїм сином! - "Так вона його мати, - пронеслося у мене в мізках, - а він тут просто як помічник". - І так, прийміть ці гортензії як відшкодування, якщо цього вистачить…
Я мовчки потягнулася до подарунку й обійняла рослинки. Доведенням того, що я затрималася тут на пристойний відрізок часу, було "вторгнення" схвильованого водія. От лихо, я скуштувала той ліміт…
-Пані Астро, все гаразд? 
-Так, Геліосе. Вже йду, - розвернулася до виходу я, - бувайте. Дякую за букет.
Дует, що перебував у м'яких шкіряних сидіннях автомобіля, швиденько виїхав зі стоянки та підкорився звичному маршруту. Удома ж, аби не вислуховувати батьківські питання й докори, я з "штучним" оптимізмом вручила мамі презент, компліменти і побажала незабутньої вечері з татусем у ресторані. Пара задоволено покинула "палац", і тим самим дала мені можливість на самоті виконати домашні завдання. Вечеряла, як зрозуміло, теж сама. Людмила та Ліза постійно ганялися за мною "хвостиком", доки не відштовхнула їх "жагою до сну". В принципі, я не збрехала. Переваривши інформацію за останні дванадцять годин, я відкинула ті ж копита. А завтра вони відкинуться за увесь тиждень.
Неділя промайнула зі швидкістю світла, що мені геть не сподобалося. За день я прочитала ванільний роман про кохання між красенем-мільярдером та убогою жінкою з такою собі вродою . Казки та й годі: поряд з чоловіком спокусливо бігають моделі, які на нього ж і працюють, а він зіштовхується з бідною матір'ю, що накивала п'ятами від мужика-тирана. І все, вони розуміють, що створені одне для одного... Я вважала, у багатіїв вишуканий смак, але… Облиш, Астро. Це якась книжка, та й усе.