Розділ 6.1

 Марк

- На щастя, рана дуже добре заживає – я відчуваю як по понівеченій шкірі проводять ватним диском, змоченим в антисептичному розчині. Легкий дискомфорт досі присутній, але мені набагато краще. За десять днів лікарняного поріз почав стягуватися, а це означає, що потрібно повертатися до звичного ритму життя.

- Чудово. Хочу вже на роботу, бо відчуваю деградацію у чотирьох стінах. Не думав, що так швидко зможу скучати за студентами.

За спиною далі продовжується метушня. Після нанесення спеціальних мазей для загоєння мені накладають тугу пов’язку, щоб добре зафіксувати ватний тампон та прикрити рану від небажаних інфекцій. Сепсису мені зараз не потрібно.

- Дякую – говорю я, а у відповідь відчуваю легкий поцілунок у згин шиї.

- Одного дякую мені замало.

Каріна піднімається з ліжка, щоб пересісти на мої коліна. Я ж одразу ставлю руки на чужий поперек, щоб мати змогу притримати дружину в разі чого. Округлий живіт впирається в мій торс і привертає до себе всю увагу. Рука тягнеться до нього мимоволі. Останні дні малюк дуже активний, а тому легко відчути його рухи, які викликають змішані відчуття.

- Він завжди заспокоюється, коли ти поруч. Певно відчуває, що це батько, а тому потрібно перестати бешкетувати і мучити мене.

На почуте я мовчу. Намагаюся не реагувати і тоді, коли під долонею відчувається перший поштовх. Розум залишається спокійним, а от серце… Чому воно так боляче стискається? Чому у душі вирує такий ураган, що я відчуваю, що втрачаю контроль?

- Не можна так штовхатися, бо ти робиш мамі боляче – голос здається таким чужим, коли я говорю ці слова до малюка – Ми маємо її берегти.

Поверх моєї долоні лягає Карінина. Вона переплітає наші пальці і я дивлюся на дві обручки, які так гармонійно виглядають на фоні семимісячного животику.

- Марк, ти б знав, яка я щаслива – я піднімаю погляд на обличчя дружини і бачу на ньому широку посмішку.

Сам ж я перебуваю у повній розгубленості від того, що зараз відбувається. Мені ж потрібно відчувати щось подібне, а натомість я такий розгублений. Думки заплутались в один незрозумілий клубок, який з кожним днем стає все більшим.

Каріна нахиляє голову і кінчик її носу впирається у мій. Натяк надто прозорий, щоб його не зрозуміти, але щось в мені відмовляється йти на повідку. Що ж зі мною зараз відбувається?

- Марк… - чужий шепіт обпалює шкіру і я закриваю очі.

Дружина розуміє, що потрібно брати ініціативу у свої руки, а тому на моїй щоці розцвітає перший поцілунок. За ним іде черга ще декількох, які наближаються до моїх губ. Я привідкриваю їх і даю можливість Каріні зробити те, що вона хоче.

Секунда і я відчуваю, як замість поцілунку мою нижню губу грайливо кусають. Очі розплющуються, а погляд падає на дружину, яка посміхається. Мої нутрощі стискаються тугим вузлом, адже у голові виринає спогад з лікарні.

Тоді в моїх руках була Марго, яка з відчаєм піддавалася поцілункам і не давала відсторонитися від себе ні на мить. Ми не зважали ні на відсутність кисню, ні на пришвидшене серцебиття. Здавалося, що у той момент світ поставили на паузу і тільки ми двоє залишилися. Не турбувала мене навіть обручка, яка обпікала палець ніби розпечений метал.

- Поцілуй мене, будь ласка – прохання Каріни вибиває грунт із під моїх ніг. Я дезорієнтовано дивлюся на її губи і розумію, що не можу цього зробити.

Якась невидима сила змушує мене поставити дружину на ліжко, а самому встати і відійти на два кроки від нього. Я обхоплюю голову двома руками. Прокляття! Я ж себе сам не впізнаю. Що за чортівня зараз відбувається?

- Марк, що з тобою коїться? – хах, якби ж я знав відповідь на це питання.

- Пробач, я… мені потрібно провітритися і зібрати думки до купи.

Під розгублений погляд дружини я йду до гардеробної, щоб накинути на себе щось з одягу. Хочу чим швидше покинути квартиру і поїхати кудись, щоб розвантажити голову.

***

Я очікував чергової сварки і сліз, але, на диво, Каріна ні слова мені не говорить, і спокійно дає покинути домівку. Дорогою до автомобіля відчуваю якусь прострацію, яка потрохи починає спадати, коли я опиняюся у водійському кріслі.

Голова спирається на кермо через зрадницькі думки, що атакують мене. Сьогодні мозок мій найгірший ворог. Тільки так я можу пояснити те, що перед очима змінюються кадри нашої з Каріною історії.

Познайомилися ми на першому курсі університету, але спілкуватися почали не одразу. Час від часу у нас перетиналися лекції, на яких я міг бачити майбутню дружину. Каріну було не помітити важко, адже вона завжди була яскравою особистістю, що приковувала до себе увагу. Багато хлопців на неї задивлялися і я не став виключенням.

Як на магістратурі наші шляхи зійшлися, я досі не розумію. Але, тим не менш, ми стали одногрупниками, що по волі долі породило наше спілкування. Спочатку усе зводилося до того, що я, як староста, прикривав Карінині прогули, а вона мені дарувала свою увагу. А потім з’явилася якась взаємність. Відносини стали менше схожі на товарно-грошові і я відчув потяг до біловолосої бестії.

По закінченню магістратури, коли почуття затуманили нам розум, я наважився на серйозний крок і зробив пропозицію Каріні. Тоді її щастю не було меж. Наші батьки зраділи такому розвитку подій, а тому підготовка до весілля була швидкою. За кілька місяців усе було зроблено, а запрошення розіслані.