Розділ 5.3

Метушня… Червоно-сині спалахи… Люди у формі… Перед очима змінюються кадри ніби в уповільненій зйомці. Я не можу зрозуміти, що відбувається. Хтось намагається забрати мене з рук Марка, який міцно притискає моє тіло до себе.

- Марго, дівчинко моя, подивись на мене – розфокусований погляд зупиняється на обличчі Віктора, який схилився наді мною – Усе позаду. Ти у безпеці.

Працівники швидкої підбігають до нас з Марком. Мені допомагають підвестися на ноги і тепер я можу побачити жахливу картину. Зі спини чоловіка стирчить великий шматок скла, через який кров пофарбувала білий лонгслів в червоний колір.

Мені вистачає зробити крок у сторону, перш ніж нутрощі скручує тугим вузлом, а вміст шлунку повертається назовні. Тіло тремтить від ознобу. Я почуваю себе так кепсько, як ніколи.

Бідолашний Марк, я не уявляю, що він зараз відчуває, який біль супроводжує це кляте поранення. Мені хочеться підійти ближче і хоч якось допомогти, але картина перед очима була надто страшною. Я навіть голову не можу повернути у ту сторону.

- Марк, Марк … розплющь очі – Каріна кричить, а у мені все стискається. Це через мене трапилося.

- Тримайте, будь ласка – один з поліцейський простягає мені пляшку з водою. Руки так сильно тремтять, що без чужої допомоги я не можу зняти кришку.

- Марго, у швидкій немає місця, я сам тебе відвезу до лікарні – слова Віктора до мене не одразу доходять.

Я бачу привідкриті двері карети швидкої допомоги, в якій на ношах лежить Марк, а поруч сидить його вагітна дружина, яка однією рукою тримається за живіт, а іншою гладить волосся свого чоловіка. Наші погляди зустрічаються і у відповідь я бачу неприховану злість.

Марк не заслуговує на те, що змусив пережити через мене. Він фактично врятував мене, а сам наразив себе на небезпеку. 

Боже, я тебе прошу, нехай з ним буде все добре.

***

Очі повільно розплющуються, але перед ними досі якась пелена. Я ніяк не можу зрозуміти, де знаходжуся. Останнє, що я пам’ятаю – те, що виносив Марго з того бісового будинку, а далі темнота.

- Марго? – я намагаюся припідняти голову, адже лежу на животі, що не дає мені змоги озирнутися навкруги.

- Не рухайтесь, будь ласка – голос незнайомий, що мене сильно насторожує.

- Марк, ти прийшов до тями?

Каріна схиляється наді мною і цілує декілька разів у скроню. Я не розумію, що вона тут робить і навіщо приїхала невідомо куди з Віктором. Хоча, зараз не час для таких з’ясувань. Я маю дізнатися, що з Марго і де вона.

- Де… - у горлі пересохло, через що стало важко говорити – ... де Марго? З нею все добре?

- З нею усе прекрасно, на відмінно від тебе!

Дуже радий це чути. Отже, я зміг їй допомогти, а це основне. Далі поліція візьметься за того божевільного покидька, який думав, що залишиться безкарним.

- Ми зараз їдемо в лікарню, де тобі допоможуть – по щоках Каріни течуть сльози, які я не маю змоги стерти.

- Не хвилюйся, будь ласка, я у порядку – мені хочеться підбадьорити дружину, щоб вона хоч трішки заспокоїлася. Їм з малюком зараз взагалі не можна хвилюватися.

- Навіщо ти себе так наражаєш на небезпеку? Якби цієї ночі з тобою щось трапилося, я б цього не винесла.

Поворухнути рукою було ще тим випробуванням, адже кожна спроба віддавала нестерпним болем у спину. Навіть попри дорікання лікаря, я все одно зробив те, що хотів. Тепер я мав змогу поставити долоню на округлий живіт Каріни, щоб хоч трохи заспокоїти її.

- Я не залишу вас так просто, обіцяю.

***

Дорога до лікарні для мене була, як у тумані. Я навіть не помітила як час пролетів, адже весь час перебувала у своїх думках. Спочатку Віктор намагався зі мною поговорити і привести до тями, але побачивши, що це марно, залишив спроби і дав мені спокій.

Перед очима досі стояло поранення Марка, а також погляд сталкера, який він мені подарував у той момент, коли його саджали до поліцейського автомобіля. Мені здається, що сьогоднішній день я не зможу забути до кінця життя.

Потрапивши до пункту швидкої допомоги, до нас одразу підбігла ціла команда лікарів, які мали оглянути мене і надати кваліфіковану допомогу. Щоправда, я в ній взагалі не потребувала. Мені хотілося тільки спокою та можливість побачити, що з Марком усе гаразд.

- Куди відвезли Марка?

- Він раніше прибув до нас. Зараз йому накладають шви. На щастя, скло не завдало серйозних ушкоджень здоров’ю, а тому одужання не за горами - судячи по тому, що медсестра так легко відповіла на моє питання, про сьогоднішній інцидент знала вся лікарня.

Почувши, що з Марком все буде добре, я видихнула з полегшенням. Тепер мені було спокійніше на душі.

Навколо мене метушились так багато лікарів, що я не знала кому першому відповідати. Хтось брав зразки крові для аналізів, щоб виявити яку речовину мені підсипали. Хтось вимірював тиск і ставив уточнюючі питання стосовно самопочуття. Хтось займався моїми синцями і гематомою на обличчі. За цим усім спостерігав Віктор, який сказав, що тепер ні на крок від мене не відійде.