Розділ 5.2

Страх… він заповнив кожну клітину мого тіла. До цього вечора я й не гадала, що можу відчути щось подібне. Мене паралізувало з середини. Я навіть нормально поворухнутися не можу, не те, що спробувати сіпатися і кудись бігти.

Коли мене силоміць тягнули з авто до цього клятого будинку я встигла помітити суцільне поле і відсутність хоча б однієї живої душі. У голові крутилося безліч питань. Де я? Що зі мною зроблять? Чим я заслужила на таке? Чи виберуся я цілою і неушкодженою?

- Хто ти такий? - сталкер зробив крок у мою сторону, а я відступила назад. Ноги вперлися в щось з меблів, що не давало мені збільшити дистанцію.

- Найпалкіший твій шанувальник - на цих словах увімкнувся ліхтарик, який дозволив краще оглянути місце, в яке силоміць мене привезли.

Ми були в кімнаті, в якій, напевно, дуже багато років ніхто не жив. Повсюди пилюка та павутиння, вікна зашторені, а на меблях білі простирадла. Я намагаюся озирнутися навкруги, щоб побачити можливість втечі.

- Пташко співоча, здогадуюся, що у твоїй голові зараз відбувається, але рекомендую навіть не намагатися втекти. Нас тут тільки двоє, людей в радіусі п’ятнадцяти кілометрів нема. Твій телефон я викинув, а тому чекати допомоги не варто - по спині пройшовся мороз.

- Ти псих! - слова вирвалися раніше, ніж я встигла подумати. Обличчя сталкера осяяла огидна посмішка, яка викликає нудоту.

- Це не так. Я просто фанат, який зміг зустрітися зі своїм кумиром.

- Ти мене викрав! Насильно привіз у якусь руїну до чортів на виступці. І зараз кажеш, що не псих, а фанат? - страх в перемішку зі злістю змушував мої гормони виробляти адреналін, який бив ключем з мене.

- Послухай… - на цьому слові ручка дверей рипнула. Ми одночасно перевели погляд у сторону темного передпокою - Сиди мовчки.

Сталкер пішов у сторону дверей, а у мені зародилася надія на порятунок. Невже тут є хоч одна жива душа, яку я можу попросити про допомогу? Це мій єдиний шанс.

- Допоможіть! – я кричу чим дужче, щоб мене точно могли почути.

У коридорі якась метушня, я чую, що щось гучно падає на землю. Тривога зростає. Дві хвилини самотності і сталкер повертається. Спочатку я бачу тільки його спину, але потім… у моїй жихал холоне кров.

З переляку я не стримую емоцій і голосно кричу. Той псих тягне чуже тіло до кімнати. Невже він убив людину? Що тоді буде зі мною? Боже, будь ласка, допоможи нам.

- У нас непроханий гість – клятий виродок робить крок у сторону і я бачу обличчя людини, якій не пощастило опинитися у цьому місці.

- Марк… - що він тут робить? Як опинився у цьому закутку?

Я плюю на страх і підбігаю до свого репетитора, який лежить без свідомості. Сподіваюся, що з ним усе добре. Тремтячими руками я перевіряю пульс, який, на щастя, добре прослідковується

- Марк, п…подивися на мене – ставлю долоні на чуже обличчя і намагаюся хоч якось привести чоловіка до тями. А у відповідь нічого – Марк, будь ласочка, розплющ очі – я балансую між істерикою та здоровим глуздом. Останній починає програвати.

- Доста! - мене грубо відтягують від тіла і змушують сісти на диван. Я бачу в руках сталкера клейку стрічку.

Просто на моїх очах це покидьок ставить Марка у сидяча положення і починає зв’язувати йому руки та ноги. Я знову бачу чужу спину, згорблену над безсвідомим репетитором. У голові з’являється ідея, на яку б я раніше ніколи не наважилася.

На столі лежить скляна ваза, до якої повільно дотягуюся, щоб міцно взяти в руки. Мені потрібно зробити тільки два кроки, щоб замахнутися і зробити удар.

Серцебиття пришвидшується, а я роблю перший крок. Сталкер зайнятий Марком, а я маю нас захистити. Права рука з вазою піднімається високо у гору. Варто докласти сили, бо іншої cпроби може і не бути.

Я роблю вдих і починаю опускати руку, яку ловлять у повітрі.

- Ах ти ж сука! – наші погляди зі сталкером зустрічаються і я бачу там такий гнів, що не зрівняється з моєю ненавистю.

- Відпусти! – моє зап’ястя ще сильніше стискають. Від пронизливого болю пальці самі розтискаються і я бачу, як моя зброя розбивається об землю на десятки шматків.

- Це ти даремно, пташко співоча. Краще б ти сиділа тихенько і не псувала мені настрій.

Мою руку різко відпускають і я бачу слід від чужих пальців. Синець точно вискочить на цьому місці, але це така дрібниця в порівнянні з тим, що я можу до ранку і не до жити.

- Навіщо ти мене сюди привіз? Що тобі від мене потрібно?

- Наша зустріч мала б відбутися по-іншому, але ти не захотіла. Я неодноразово надсилав тобі запрошення, але ти надто зарозуміла, щоб прийняти їх від простого смертного – чорні очі навпроти викликали тільки відразу. Весь цей псих викликав у мене такі відчуття.

- Це ти називаєш запрошенням серветки, які надіслав мені після того, як кінчив на них? Чи може еротичні фотошопи моїх світлин, де я у компроментуючих позах? Чи портрет з крил метеликів? Що з цього було запрошенням? – злість переповнювала мене, а тому я несвідомо переходила на підвищені тони.

- Ти так нічого і не зрозуміла з моїх подарунків… Як шкода! Там був закладений такий глибокий сенс.