Випадковості, які не виглядають випадковими

Марта вирішила, що сьогодні буде нормальний день.
Без думок.
Без аналізу.
Без Максима.
Але життя, як завжди, мало свій план.
Вона вийшла до магазину — і майже одразу помітила його.
Максим стояв біля велосипеда поруч із будинком.
— Серйозно… — тихо пробурмотіла вона.
Він підняв голову, ніби відчув її погляд.
І усміхнувся.
Спокійно.
Ніби нічого не сталося.
— Привіт, — сказав він.
Марта зупинилася.
— Привіт.
Коротко.
Обережно.
Він кивнув на її пакет.
— За продуктами?
— Так.
— Я теж думав піти.
Марта підняла брову.
— Дивний збіг.
— У мене багато дивних збігів останнім часом, — спокійно відповів він.
Вона відчула, як у неї мимоволі смикнулась усмішка.
Але вона її сховала.
— Тобі не треба було чекати, що я вийду, — сказала вона.
Максим зробив вигляд, що задумався.
— Я не чекав.
— Звичайно.
— Я просто вийшов.
Марта подивилася на нього довше.
— Ти став підозріло правильним.
— Це тимчасово.
Вони пішли разом.
Не домовляючись.
Просто так вийшло.
По дорозі була тиша.
Але не важка.
Швидше… обережна.
— Ти вже не злишся? — раптом запитав Максим.
Марта знизала плечима.
— Я не злилась.
— Ти віддалялась.
Вона не відповіла одразу.
— Я просто… не знала, як поводитись.
Він кивнув.
— Після того вечора?
Марта різко подивилася вперед.
— Так.
Тиша.
Максим не тиснув.
Просто йшов поруч.
— Я не шкодую, що сказав те, — тихо додав він.
Марта стиснула пальці на пакеті.
— А я не знаю, що з цим робити.
Він зупинився.
Вона теж.
Він повернувся до неї.
— Тобі не треба зараз нічого вирішувати.
Їхні погляди зустрілись.
— Але ти не втечеш від цього, Марто.
Вона хотіла щось сказати.
Але не встигла.
Позаду почулося:
— Максим!
Вони обернулися.
Ірина.
Вона йшла до них із легкою усмішкою.
— О, ви разом?
Марта відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.
Максим подивився на неї.
Потім на Ірину.
І вперше не поспішив відповідати.