Мить, яка зупинилася

Тиша між ними стала майже відчутною.
Марта не могла відвести погляд.
І не могла його витримати.
Максим стояв дуже близько — настільки, що вона чула його дихання.
— Ти знову мовчиш, — тихо сказав він.
— Я… — вона запнулась. — Я не знаю, що сказати.
Він ледь усміхнувся, але без звичного жарту.
— Ти завжди знаєш.
Це збило її ще більше.
Марта зробила маленький крок назад.
Але Максим — крок вперед.
Відстань між ними зникла майже повністю.
— Не тікай, — сказав він тихо.
— Я не тікаю…
Але голос видав її.
Він опустив погляд на її губи на секунду.
І цього було достатньо, щоб повітря стало важким.
— Марто… — його голос став майже шепотом.
Вона підняла очі.
І все.
Світ навколо ніби зупинився.
Він повільно нахилився ближче.
Не різко.
Не впевнено.
Наче давав їй вибір у кожну секунду.
Марта не відступила.
І це стало відповіддю.
Ще крок.
Ще трохи ближче.
Їхні подихи змішались.
І саме в ту мить…
з боку вулиці різко пролунав сигнал машини.
Вони здригнулися.
Марта різко відступила, ніби її повернули в реальність.
Максим закрив очі на секунду, видихнув.
— Чудово… — тихо сказав він.
Марта відвернулась, відчуваючи, як щоки палають.
— Це… не мало статися, — прошепотіла вона.
Максим подивився на неї.
І вперше в його погляді не було легкості.
Тільки серйозність.
— Але сталося.
Пауза.
Марта ковтнула повітря.
— Нам треба… трохи часу.
Він не заперечив.
Лише кивнув.
— Добре.
Але перш ніж вона встигла відійти, він тихо додав:
— Але я не відступлю, Марто.
Вона завмерла.
І пішла в дім, не озираючись.
Але серце билося так, ніби вона все ще стояла дуже близько до нього.