Повернення

Марта прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Не тому що виспалась.
А тому що щось змінилося ще до того, як вона відкрила очі.
Тиша у дворі стала іншою.
Живішою.
Вона швидко підійшла до вікна.
І завмерла.
Біля хвіртки стояв Максим.
З валізою.
Марта навіть не одразу повірила, що це він.
Він виглядав трохи втомленим, але… таким самим.
Наче нічого й не сталося.
Вона відчула, як серце різко прискорилось.
І першою думкою було:
“Я повинна вийти?”
А потім друга:
“Чому я взагалі думаю про це?”
Він постукав у двері.
Один раз.
Як завжди.
Марта відкрила майже одразу.
І на секунду вони просто подивились одне на одного.
— Привіт, — сказав він спокійно.
— Привіт.
Пауза.
Він трохи нахилив голову.
— Ти дивна.
Марта різко вдихнула.
— А ти зникаєш.
Він на мить завмер.
Не очікував.
— Я поїхав по справи, — тихо сказав він.
— Я знаю.
— І це тебе зачепило?
Марта хотіла сказати “ні”.
Але не сказала.
І це було достатньо.
Максим зітхнув.
— Я не планував зникати надовго.
— Але зник.
Він подивився на неї уважніше.
— Ти сумувала?
Марта різко підняла очі.
— Ні.
Занадто швидко.
Занадто неправдиво.
Максим ледь усміхнувся.
Але без жарту.
Без звичної легкості.
— Я теж думав про тебе.
Ці слова зависли між ними.
Марта відчула, як щось всередині різко стислося.
— Чому ти тоді не приходив? — тихо запитала вона.
Він мовчав секунду.
— Бо я думав, що ти цього не хочеш.
Тиша стала важкою.
Марта відвела погляд.
— Я не казала цього.
— Ти й не мала казати.
Він зробив крок ближче.
Тепер між ними залишилась лише маленька відстань.
— Марто…
Його голос став тихішим.
Серйознішим.
— Ти не просто моя сусідка.
Її серце завмерло.
Вона підняла на нього очі.
І в цю мить усе навколо ніби стало тихішим.
Але в дверях раптово почувся голос:
— Максим?
Вони різко обернулися.
Ірина стояла трохи далі по дорозі.
І дивилася на них так, ніби щось уже зрозуміла.
Марта одразу відчула, як напруга в повітрі змінилась.
Максим повільно видихнув.
А момент, який міг стати важливим…
раптом завис у повітрі, так і не завершившись.