Коли тиша стає занадто гучною

Минув день.
Потім другий.
Марта намагалася не думати про це.
Не дивитися у вікно.
Не прислухатися до звуків за парканом.
Але тіло пам’ятало швидше, ніж думки.
Ранок тепер був іншим.
Без стуку у двері.
Без знайомого голосу.
Без випадкових появ, які чомусь вже стали звичними.
— Ну і добре, — сказала вона сама собі, наливаючи чай.
Але чай чомусь не мав смаку.
Вона підійшла до вікна.
Порожньо.
Двір Максима виглядав так, ніби там нікого не було.
І це було дивно.
Занадто тихо.
Увечері Марта вийшла винести сміття.
І лише тоді помітила — у дворі Максима не горіло світло.
Жодного руху.
Жодного звуку.
— Він що… поїхав? — тихо промовила вона.
І сама не зрозуміла, чому це прозвучало так неприємно.
Вона швидко розвернулася і зайшла в дім.
Але спокою не стало більше.
Навпаки.
Наступного дня вона вже не витримала.
Вийшла до хвіртки.
Постояла.
Подивилася в бік його будинку.
Тиша.
— Це просто сусід, — нагадала вона собі.
Але навіть їй самій це звучало фальшиво.
Раптом за спиною почувся голос:
— Ти когось шукаєш?
Марта різко обернулася.
Ірина.
Вона стояла біля паркану, тримаючи телефон у руці.
Спокійна.
Трохи усміхнена.
— Ні, — швидко відповіла Марта.
Ірина кивнула.
— Я просто подумала… Максим поїхав на кілька днів.
— Поїхав? — Марта не змогла приховати здивування.
— Так, до міста. Справи.
Пауза.
Ірина уважно подивилася на неї.
— Ви ж із ним… добре спілкувались, так?
— Ми сусіди.
— А, точно, — усміхнулась Ірина. — Він так і казав.
Марта стиснула пальці.
“Він так і казав”.
Чомусь це зачепило сильніше, ніж мало б.
— Ну, тоді добре, — додала Ірина і пішла далі.
Марта залишилась стояти.
І вперше за весь цей час зрозуміла:
їй не вистачає його не як “сусіда”.
А як присутності.
Як голосу.
Як тієї дивної легкості, яка з’являлась поруч із ним.
Увечері вона довго сиділа біля вікна.
І тільки тепер чесно сказала собі:
— Це вже не просто.
І це її лякало найбільше.