Тиша, яка говорить більше за слова

Марта намагалася поводитися як зазвичай.
Вдома було тихо.
Занадто тихо.
Вона мила чашку, хоча вона вже була чиста.
Просто щоб зайняти руки.
У двері постукали.
Вона знала, хто це.
Але цього разу не поспішила відкривати.
Другий стукіт.
Трохи наполегливіший.
Марта зітхнула і відчинила.
Максим стояв із тим самим спокійним виглядом, але очі були уважніші, ніж зазвичай.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
Вона не усміхнулася.
Він одразу це помітив.
— Я тобі заважаю?
— Ні.
Але відповідь вийшла холодною.
Максим трохи нахилив голову.
— Ти сьогодні якась інша.
— Я нормальна.
Пауза.
Він не заходив одразу.
Просто стояв.
— Це через учора?
Марта стиснула пальці.
— Ні.
— Ти навіть не питаєш, що було “вчора”.
— Бо це не моя справа.
Ці слова зависли між ними.
Максим трохи напружився.
— Добре.
Він кивнув, але не пішов.
— Тоді скажи мені одне.
Марта підняла погляд.
— Ти злишся на мене?
— Ні.
— Але поводишся так, ніби злишся.
Вона відвела погляд.
— Я просто зайнята.
— Марто.
Він сказав це тихіше.
Без жарту.
Без звичного легкого тону.
Вона знову подивилася на нього.
І на секунду стало дуже тихо.
— Я щось зробив не так? — запитав він.
Марта відкрила рот… і закрила.
Бо правда була проста.
І незручна.
— Ні, — нарешті сказала вона.
Але це прозвучало не переконливо.
Максим трохи зітхнув.
— Я не хочу, щоб між нами ставало дивно.
Ці слова зачепили її сильніше, ніж вона очікувала.
“Між нами”.
Вона відчула, як всередині все стислося.
— У нас нічого немає, щоб ставало дивним, — тихо сказала вона.
Максим подивився на неї довше, ніж зазвичай.
— Ти впевнена?
Марта не відповіла.
І саме це стало відповіддю.
Вітер легенько зачепив фіранку біля дверей.
Максим зробив крок назад.
— Добре.
Він не образився.
Не сперечався.
Просто прийняв.
— Побачимось, Марто.
І пішов.
Вона залишилася у дверях.
І раптом зрозуміла:
найстрашніше було не те, що вона відчула ревнощі.
А те, що вона щойно почала відштовхувати єдину людину, поруч з якою їй було спокійно.