Коли поруч з'являється хтось інший

Ввечері Марта вирішила вийти до магазину.
Просто продукти. Просто прогулянка. Просто звичайний день.
Вона повторювала це собі, поки йшла вулицею.
Але “звичайність” закінчилася дуже швидко.
Біля магазину стояв Максим.
Він розмовляв із тією самою темноволосою дівчиною, яку Марта вже бачила на ярмарку.
Ірина.
Вона сміялася.
Торкнулася його руки.
Нахилилася трохи ближче, коли він щось говорив.
Марта завмерла на кілька секунд.
— Серйозно?.. — тихо вирвалося в неї.
Вона не хотіла дивитися.
Але дивилася.
Максим щось відповів, і Ірина усміхнулася ще ширше.
— Прекрасно, — прошепотіла Марта сама до себе.
Вона різко зайшла в магазин, ніби нічого не бачила.
Але всередині все вже було інакше.
Руки трохи холодні.
Думки — гучніші, ніж треба.
“Вони ж просто знайомі…”
“Шкільні друзі…”
“Ти сама це чула…”
Але чомусь це не заспокоювало.
Коли Марта виходила з магазину, Ірина вже пішла.
А Максим стояв біля входу.
Наче чекав.
— О, привіт, — сказав він, помітивши її. — Теж за покупками?
— Так, — коротко відповіла Марта.
Він одразу відчув щось у її голосі.
— Усе добре?
— Так.
— Точно?
— Максим, усе нормально.
Вона обійшла його і пішла вперед.
Він пішов поруч.
— Ти якась тиха сьогодні.
— Я завжди тиха.
— Ні.
Пауза.
— Ти зла?
— Ні.
— Засмучена?
— Ні.
— Тоді що?
Марта зупинилася.
Подивилася на нього.
— Нічого.
І пішла далі.
Максим залишився на місці на секунду.
Потім наздогнав.
— Це через Іру?
Марта різко подивилася на нього.
— Ні.
Але ця відповідь прозвучала занадто швидко.
Занадто емоційно.
Максим усміхнувся ледь помітно.
— Вона просто знайома зі школи. Приїхала на кілька днів.
— Я нічого не питала.
— Але думала.
— Ти помиляєшся.
Він зітхнув.
— Марто...
Вона зупинилася.
— Я ж сказала — все нормально.
Тиша.
Вітер легенько торкнувся її волосся.
Максим уважно подивився на неї.
— Добре.
Він не став тиснути.
Просто кивнув.
— Тоді побачимось.
І пішов у свій бік.
Марта залишилася стояти на дорозі.
І раптом зрозуміла найгірше.
Вона збрехала.
Не йому.
Собі.