Те, що не планувалося

Наступні кілька днів Марта намагалася поводитися “як завжди”.
Тільки от “як завжди” вже не дуже виходило.
Вона ловила себе на тому, що прислухається до звуків за вікном.
І кожного разу, коли чула знайомий голос, серце реагувало швидше, ніж треба.
— Це вже стає дивним, — пробурмотіла вона.
У двері постукали.
Марта навіть не здивувалася.
— Я знала.
Відчинила.
Максим стояв із невеликою коробкою в руках.
— Ти завжди щось приносиш? — запитала вона.
— Це не я. Це життя.
— Дуже зручне виправдання.
Він усміхнувся.
— Я повертаю твою чашку.
Марта здивовано глянула на коробку.
— Яку ще чашку?
— Ту, з якої я пив чай у тебе вдома.
— А, так... Я вже й забула.
— А я ні.
Він простягнув коробку.
Їхні пальці на мить торкнулися.
Марта швидко відвела руку.
Наче нічого не сталося.
Але сталося.
Максим зробив вигляд, що не помітив.
— І ще...
— Ще?
Він трохи вагався.
— Я проходив повз магазин і побачив це.
Він дістав маленький пакетик.
Всередині були цукерки.
— Це... тобі.
Марта здивовано підняла брови.
— Просто так?
— Просто так.
— Ти починаєш мене лякати.
— Чому?
— Бо ти стаєш надто нормальним.
Він засміявся.
— Ображусь.
— Не вийде.
Вони стояли біля дверей трохи довше, ніж потрібно.
Тиша знову стала звичною.
Але вже іншою.
— Марто, — тихо сказав Максим.
— М?
— Ти сьогодні будеш вдома ввечері?
Вона насторожилась.
— Можливо... а що?
Він знизав плечима.
— Просто думав зайти.
Марта відчула, як усередині щось тепле і неспокійне одночасно стиснулося.
— Подивимось, — відповіла вона, намагаючись звучати спокійно.
— Добре.
Він усміхнувся і пішов.
А Марта ще довго стояла у дверях.
Цього разу справа була не в цукерках.
І навіть не в чашці.
А в тому, що “просто зайти” чомусь звучало як щось набагато більше, ніж просто слова.