Запах ванілі

Дощ припинився лише під вечір.
Марта стояла біля кухонного вікна з чашкою теплого чаю.
Її погляд мимоволі ковзнув до сусіднього двору.
Світло у вікнах будинку Максима вже горіло.
Вона усміхнулася.
— Цікаво, чим він зараз займається...
Ніби почувши її думки, у двері постукали.
Марта тихо засміялася.
— Це вже навіть не дивує.
Відчинивши двері, вона побачила Максима.
Він тримав у руках невеликий паперовий пакет.
— Добрий вечір, сусідко.
— Добрий вечір. І що цього разу?
— Мирова угода.
— Знову?
— Я ж не можу порушувати традиції.
Він простягнув пакет.
Марта зазирнула всередину.
Там лежали ще теплі булочки з ванільною начинкою.
— Це тобі.
— За що?
— За те, що сьогодні не сміялася з мене... дуже довго.
Вона ледь стримала сміх.
— Це неправда.
— Добре. Але мені захотілося поділитися.
Марта подивилася на нього.
— Дякую.
— Тільки є одна проблема.
— Яка?
— До булочок потрібен чай.
— І?
— У мене він закінчився.
Марта схрестила руки.
— Тобто це був хитрий план?
— Можливо.
— Ти невиправний.
— Зате чесний.
Вона відступила від дверей.
— Заходь.
Максим здивовано подивився на неї.
— Ти впевнена?
— Якщо вже приніс булочки, то не стоятимеш на порозі.
— Логічно.
За кілька хвилин вони вже сиділи на кухні.
Марта розливала чай.
Максим уважно розглядав кімнату.
— Тут дуже затишно.
— Я люблю, коли вдома тепло.
— Це відчувається.
На столі стояла маленька ваза з польовими квітами.
— Ти сама їх зібрала?
— Учора вранці.
— Гарно.
Марта поставила перед ним чашку.
— Обережно. Гарячий.
— Як і господиня?
Вона здивовано подивилася на нього.
Максим одразу підняв руки.
— Усе, мовчу.
Марта не втрималася й розсміялася.
— Ти іноді говориш швидше, ніж думаєш.
— Часто.
— Це помітно.
Вони ще довго сиділи за чаєм.
Розповідали історії зі свого дитинства.
Згадували смішні випадки.
Сміялися так щиро, ніби були знайомі багато років.
Коли Максим уже збирався додому, він затримався біля дверей.
— Марто...
— Так?
— Дякую за цей вечір.
— І тобі.
— Мені давно не було так легко поруч із кимось.
Вона відчула, як серце пропустило удар.
— Мені теж...
Максим усміхнувся.
— Добраніч.
— Добраніч.
Він повільно пішов до свого будинку.
А Марта ще довго стояла біля дверей.
На кухні все ще пахло ваніллю.
І чомусь їй здавалося, що цей запах тепер ще довго нагадуватиме про один дуже особливий вечір.