Дощ і одна парасолька

Ярмарок добігав кінця.
Марта й Максим повільно йшли додому, несучи пакети з домашнім сиром, медом і свіжою випічкою.
— Здається, я купив більше, ніж планував, — засміявся Максим.
— Це тому, що ти не вмієш відмовляти бабусям.
— А ти вмієш?
— Ні.
Вони переглянулися й одночасно розсміялися.
Раптом небо потемніло.
— Тільки не кажи, що... — почала Марта.
Перші великі краплі впали просто перед ними.
За кілька секунд літній дощ перетворився на справжню зливу.
— Швидко! — вигукнув Максим.
Він дістав із пакета невелику складну парасольку.
Марта здивовано підняла брови.
— Ти носиш із собою парасольку?
— Після того як одного разу промок до нитки, став розумнішим.
— Не схоже.
— Не руйнуй мій образ.
Вони сховалися під маленькою парасолькою.
Місця було замало.
Їхні плечі мимоволі торкнулися одне одного.
Марта відчула легкий аромат його парфумів, змішаний із запахом дощу.
— Здається, ця парасолька розрахована максимум на одну людину, — тихо сказала вона.
— Значить, будемо ділити.
Вони йшли дуже повільно.
Навколо шумів дощ.
Дорога майже спорожніла.
— Знаєш, — сказав Максим, — я завжди любив літні дощі.
— Чому?
— Бо після них усе ніби починається заново.
Марта усміхнулася.
— Красиво сказано.
— Сам здивувався.
Вона легенько штовхнула його плечем.
— Бачиш? Можеш бути романтичним.
— Нікому не кажи.
— Уже пізно.
Максим засміявся.
Саме в цю мить Марта наступила в невелику калюжу.
— Ой!
Вона втратила рівновагу.
Максим миттєво підхопив її за руку.
На кілька секунд вони завмерли.
Їхні погляди зустрілися.
Навколо шумів дощ.
Ніхто з них не промовив ні слова.
— Усе добре? — тихо запитав він.
Марта лише кивнула.
Її серце билося так голосно, що, здавалося, його можна було почути навіть крізь шум дощу.
Максим не поспішав відпускати її руку.
А вона... не поспішала її забирати.
Та раптом повз них проїхала машина.
Калюжа бризнула просто на обох.
— Та серйозно?! — вигукнув Максим.
Марта подивилася на його мокру футболку.
А потім не витримала й голосно розсміялася.
— Тобі смішно?
— Дуже!
Максим похитав головою.
— Добре. Якщо вже промокли, то хоча б із гарним настроєм.
Він теж засміявся.
І вони пішли далі.
Під однією маленькою парасолькою.
Не помічаючи, що відстань між ними стала ще меншою.