Ярмарок

Неділя видалася сонячною.
Марта стояла перед дзеркалом уже хвилин десять.
— Це ж просто ярмарок... — сказала вона сама собі.
Але чомусь хотілося виглядати гарно.
Вона одягла легку блакитну сукню, зібрала волосся у недбалий хвіст і, ще раз глянувши у дзеркало, вийшла з дому.
Максим уже чекав біля хвіртки.
Побачивши Марту, він на кілька секунд завмер.
— Щось не так? — запитала вона.
Він усміхнувся.
— Ні... Просто тобі дуже пасує ця сукня.
Марта відчула, як щоки знову зрадницьки почервоніли.
— Дякую.
Вони рушили до центру села.
Ярмарок уже був у розпалі.
Повсюди лунала музика, діти бігали з повітряними кульками, а біля столів із домашньою випічкою вишикувалися черги.
— Тут дуже гарно, — сказала Марта.
— Саме тому я хотів показати тобі це місце.
Вони повільно прогулювалися між рядами.
Максим купив два стаканчики домашнього лимонаду.
— За знайомство з нашим селом.
— І за сусідів?
— Особливо за них.
Вони засміялися.
Раптом позаду почувся жіночий голос.
— Максим?
Він озирнувся.
До них швидко підійшла струнка темноволоса дівчина.
— Не можу повірити! Це справді ти!
Вона навіть обійняла його.
Марта мимоволі зробила крок назад.
— Привіт, Іро, — трохи розгублено сказав Максим.
— Сто років не бачились! Ти зовсім не змінився.
Ірина перевела погляд на Марту.
— А це хто?
Максим усміхнувся.
— Це Марта. Моя сусідка.
— Дуже приємно, — чемно сказала Ірина.
— Мені теж, — відповіла Марта.
Вони ще трохи поговорили.
Виявилося, що Ірина навчалася з Максимом у школі й приїхала до батьків лише на вихідні.
Та Марта майже не слухала розмову.
Чомусь на душі стало неспокійно.
«Чому мене це взагалі хвилює?» — подумала вона.
За кілька хвилин Ірина попрощалася.
— Було дуже приємно вас побачити. Сподіваюся, ще зустрінемося.
— Бувай, — відповів Максим.
Коли вона відійшла, між ними запанувала тиша.
— Ви давно знайомі? — ніби між іншим запитала Марта.
— Ще зі школи. Не бачилися років сім.
— Зрозуміло...
Максим уважно подивився на неї.
— Ти засмутилася?
— Ні.
— Точно?
Марта опустила очі.
— Просто... несподівано.
Максим усміхнувся.
— Не хвилюйся.
— Я й не хвилююся.
— Тоді добре.
Він простягнув їй пакетик із теплими пончиками.
— Мирова?
Марта засміялася.
— Ти всі проблеми вирішуєш їжею?
— Майже всі.
— І це працює?
— Судячи з того, що ти знову усміхаєшся... так.
Вона похитала головою.
— Неможливий.
— Зате чесний.
Вони рушили далі між ятками.
І хоч Марта ще не хотіла зізнаватися навіть собі, але сьогодні вона вперше відчула маленькі ревнощі.
А Максим уперше зрозумів, що йому дуже не хочеться бачити сум у її очах.