Запах яблучного пирога

У суботу Марта прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Сонце вже пробивалося крізь фіранки, а у дворі панувала незвична тиша.
— Нарешті, — усміхнулася вона. — Сьогодні без пригод.
Вона вирішила спекти яблучний пиріг. Це був мамин рецепт, який завжди виходив, навіть якщо настрій був не найкращий.
За годину весь будинок наповнився ароматом кориці й запечених яблук.
Марта відчинила вікно, щоб впустити свіже повітря.
— Оце запах... — почувся знайомий голос.
Вона визирнула.
Максим стояв біля паркану, вдихаючи повітря так серйозно, ніби був професійним дегустатором.
— Це випадково не пиріг?
— Випадково саме пиріг, — відповіла Марта.
— Я так і знав. Мій ніс мене ще жодного разу не підводив.
— А от драбина й двері, здається, підводили.
Максим засміявся.
— Добре, це було заслужено.
Вони кілька секунд мовчали.
— Знаєш... — несміливо почав він. — У мене є пропозиція.
Марта насторожено підняла брову.
— Не хвилюйся, нічого ремонтувати не треба.
— Уже легше.
— Я хотів сьогодні ввечері розпалити мангал. Просто посидіти у дворі. Якщо захочеш... можеш приєднатися.
Марта не очікувала такого запрошення.
— Це... як сусідське запрошення?
— Саме так, — усміхнувся Максим. — Обіцяю, жодна драбина не постраждає.
Вона тихо засміялася.
— Я подумаю.
— Це вже краще, ніж «ні».
Максим підморгнув і повернувся до свого двору.
Марта зачинила вікно, але не переставала усміхатися.
Вона підійшла до пирога, відрізала невеликий шматочок і раптом задумалася.
«Може... пригостити його?»
За мить вона вже сварила себе за цю думку.
— Це просто ввічливість, — тихо сказала вона.
Та в глибині душі знала: справа вже давно не лише у ввічливості.
Попереду був вечір.
І він міг стати початком чогось значно більшого.