Випадковості, які вже не здаються випадковими

Наступного дня Марта вирішила, що буде зайнята.
Дуже зайнята.
Настільки зайнята, щоб не дивитися у вікно кожні п’ять хвилин.
Вона навіть склала собі маленький план: прибирання, чай, трохи читання, ніяких думок про сусіда, який чомусь завжди з’являється там, де його не чекають.
План виглядав ідеально.
Перші десять хвилин.
Потім з вулиці почувся знайомий звук — щось впало.
Марта завмерла.
“Ні. Я не дивлюсь.”
Ще один звук. Трохи голосніше.
Вона повільно підійшла до вікна.
Звісно.
Максим.
Цього разу він стояв біля воріт і тримав у руках… драбину. Драбина виглядала так, ніби вже пошкодувала про своє існування.
— Тільки не зараз… — пробурмотів він.
І саме в цей момент драбина вирішила, що горизонтальне життя їй більше підходить, і почала падати.
— Ой… — коротко сказав Максим.
Марта навіть не встигла подумати — вона вже сміялась.
Не голосно. Трохи.
Але сміялась.
Через кілька хвилин у двері знову постукали.
Цього разу стук був не впевнений.
Марта відкрила.
Максим стояв із тим самим виразом, ніби життя щойно виграло у нього ще один раунд.
— Я нічого не зламав, — одразу сказав він.
— Це вже звучить як підозра, — відповіла вона.
Він зітхнув.
— Драбина впала сама.
— Звісно.
— Вона почала першою.
Марта не втрималась і усміхнулась ширше.
— Ти завжди так воюєш із предметами?
— Вони починають.
Тиша.
І чомусь ця тиша не була незручною.
Навпаки.
Вона була… звичною.
Марта опустила погляд на його руки — трохи подряпані, з пилом, але спокійні.
— Тобі не нудно тут? — раптом запитав він.
Вона підняла очі.
— У мене завжди є справи.
— Це не відповідь.
Вона трохи задумалась.
— Ні.
І сама здивувалась, що сказала це чесно.
Максим кивнув, ніби прийняв відповідь без пояснень.
— Добре.
І вже збирався йти, але зупинився ще раз.
— Якщо знову щось буде падати… це не спеціально.
Марта тихо видихнула.
— Я починаю в це майже вірити.
Він усміхнувся і пішов.
А вона ще довго стояла біля дверей.
І вперше подумала, що її “спокійне життя” чомусь стало трохи… живішим.