Коли звичайний ранок уже не зовсім звичайний

Марта не планувала думати про нього.
Але мозок, як завжди, мав власну думку.
Вона налила собі чай, сіла біля вікна і намагалася повернутися до свого спокійного ранку. Того самого, який був до… дрилі, сараю і дивної впевненості Максима, що він “не важкий”.
За парканом щось знову дзенькнуло.
Вона автоматично глянула туди.
Звісно.
Максим.
Він стояв, схилившись над якоюсь дошкою, і виглядав так, ніби веде з нею серйозну розмову. Дошка, здається, програвала.
— Та чому ти завжди… — почувся його голос, уривчастий, невдоволений.
Марта тихо видихнула, майже з посмішкою.
“Завжди” — це явно про його стосунки з речами.
Вона хотіла відвести погляд, але не змогла. Було щось дивне в тому, як він рухається — трохи хаотично, але впевнено, ніби навіть без плану він все одно дійде до результату.
Через кілька хвилин знову стукіт у двері.
Цього разу Марта не здригнулася.
Вона просто знала, хто це.
Відчинила.
— Я повернув дриль, — сказав Максим і простягнув інструмент.
— Цілу? — спитала вона, не стримавши легкого виклику в голосі.
Він на секунду зробив вигляд, ніби ображений.
— Майже. Вона тепер трохи більше знає про життя.
Марта хмикнула.
— Це небезпечно.
— Зате чесно.
Він трохи помовчав, ніби вагаючись, і додав:
— Дякую. Врятувала мій ранок.
Вона кивнула.
— Це звучить драматично для дрилі.
— Ти б здивувалась, скільки всього може зіпсувати один інструмент.
Марта не відповіла, але усмішка сама з’явилася.
Це було дивно.
Бо ще вчора цей двір був просто сусіднім. А сьогодні… вже мав голос, ім’я і людину, яка чомусь з’являлася в її думках частіше, ніж треба.
Максим вже збирався йти, але зупинився.
— Слухай… якщо ще щось буде ламатися — я не спеціально.
— Це заспокоює, — відповіла вона.
— Я стараюсь.
І пішов.
Марта закрила двері, але не одразу відійшла.
Десь у повітрі залишилося відчуття, яке вона ще не могла назвати.
Просто легке, незрозуміле “щось”.
І це “щось” їй чомусь не хотілося проганяти.