Тиша, якої не існує

Я щиро намагалася переконати себе, що вчорашня зустріч була випадковістю.
Що це просто невдалий збіг обставин.
Що сусід — це не частина мого нового життя, а лише фон.
Але фон, як виявилось, мав іншу думку.
Ранок почався з того, що я вийшла у двір з чашкою чаю… і почула звук пилки.
Гучний. Настирливий. Безжальний.
Я завмерла прямо на сходах.
— Серйозно?.. — видихнула я.
За парканом знову щось активно будували або ламали — я ще не вирішила, що саме.
Я зробила ковток чаю, ніби це могло мені допомогти зберегти спокій.
Не допомогло.
Через кілька секунд я вже стояла біля паркану.
І, звісно, там був він.
Максим.
Без футболки, з трохи розпатланим волоссям і таким виглядом, ніби він тут головний герой, а я — випадкова перешкода.
Я підняла брову.
— Ти спеціально?
Він навіть не здригнувся.
— Доброго ранку і тобі.
— Це не добрий ранок. Це звукове покарання, — сказала я.
Він усміхнувся, ніби це його розважало.
— Я ж казав, що буде ремонт.
— Ти казав, що “трохи шуму”. Це не трохи. Це війна.
Він сперся на паркан.
— Ти завжди така драматична зранку?
— Тільки коли не висипаюсь через сусідів.
На секунду між нами повисла тиша.
І в цій тиші було щось дивне… напружене.
Не злість.
Швидше… звичка сперечатися.
— Може, ти просто звикнеш? — спитав він спокійно.
— Може, ти просто перестанеш усе ламати? — відповіла я одразу.
Він тихо засміявся.
— Домовились.
Я здивовано подивилась на нього.
— Що?
— Я спробую бути тихішим.
Я не повірила.
— Ти?
— Так, я.
— Добре, тоді я спробую не приходити сюди зранку з бажанням тебе вбити.
Він кивнув, ніби це була нормальна угода.
— Справедливо.
Я вже розвернулась, але він додав:
— До речі…
Я зупинилась.
— Що ще?
— У тебе дуже серйозне обличчя, коли ти злишся.
Я фиркнула.
— А в тебе — дуже самовпевнене, коли ти дратуєш.
— Значить, ми ідеально підходимо.
Я різко повернулась.
— Це ти зараз що сказав?
Він лише посміхнувся.
— Нічого.
Але його погляд говорив зовсім інше.
Я пішла до дому, намагаючись не думати про це.
Не думати про нього.
І точно не думати про те, чому серце трохи прискорилось.
— Це просто сусід, — сказала я собі.
Але чомусь ця фраза вже звучала не так переконливо, як учора.