Нові сусіди - нові проблеми

Я завжди думала, що переїзд у приватний будинок — це спокій, тиша і нарешті нормальне життя без зайвого шуму.
Але реальність вирішила посміятись з моїх очікувань.
Я щойно розклала частину речей у новому домі, коли зрозуміла: тут зовсім не така тиша, як я уявляла. Десь зовсім поруч лунав глухий стукіт, ніби хтось щось ремонтує.
Я зітхнула.
— Тільки не це… — пробурмотіла я, глянувши у вікно.
Будинок був гарний. Невеликий, з подвір’ям, трохи старий, але затишний. Ідеальний… на перший погляд.
Стук повторився.
Я вже хотіла переконати себе, що це просто випадковість, але через хвилину зрозуміла — це триває серйозний ремонт.
— Чудово, — сказала я вголос. — Початок нового життя.
Я вирішила не звертати уваги і повернулась до коробок. Але через кілька хвилин стало зрозуміло: ігнорувати це не вийде.
Бо за парканом, буквально через кілька метрів, хтось явно вирішив зруйнувати мою ілюзію спокою.
Я вийшла надвір.
І саме тоді побачила, що сусідній будинок теж був заселений.
Там стояла драбина, інструменти, і хлопець, який щось активно ремонтував на даху.
Високий. Впевнений. І явно не з тих, хто переймається тишею інших.
Він навіть не одразу мене помітив.
А я стояла й думала лише одне:
ну звісно… мені пощастило.
Нарешті він спустився вниз, витер руки і глянув у мій бік.
— Привіт, — сказав він так, ніби ми давно знайомі.
Я схрестила руки.
— Це ти так плануєш жити далі? З таким рівнем шуму?
Він на секунду завис, потім усміхнувся.
— Якщо чесно, я просто наводжу лад у своєму домі.
— А я просто намагаюсь вижити в цьому “ладі”, — відповіла я.
Він тихо засміявся.
— Я Максим.
— Я не питала, — сказала я, але вже пізно — ім’я запам’яталось.
— Тоді будемо вважати, що це знайомство сталося випадково, — відповів він.
Я хотіла піти.
Але замість цього ще раз глянула на нього і сказала:
— Дуже “випадково”.
І повернулась до свого дому.
А за спиною почула:
— Це тільки початок, сусідко.
Я зупинилась на секунду.
І зрозуміла, що спокій, який я собі уявляла, тут точно не живе.