Розділ 52

Епілог 2. Через 4 роки

Макс

Сьогодні, без перебільшення, найважчий день у моєму житті. І водночас — найщасливіший.

Я стою в коридорі пологового відділення, тримаючи в руках одноразову шапочку, яку мені так і не дозволили одягнути знову, і намагаюся не ходити туди-сюди, але виходить погано. Мене чемно, але наполегливо попросили вийти з пологової палати, бо, за словами лікарки, «тато створює надмірну активність у просторі». Простішими словами — я дістав усіх 😁.

І я їх розумію.

Ще пів години тому я був поруч з Аліною. Вона тримала мене за руку так міцно, ніби боялася відпустити не лише мене, а й увесь цей світ. Її лоб був теплий, очі — зосереджені, сильні. Я дивився на неї й не міг повірити, що ця жінка — моя дружина. Та сама Аліна, яку я колись втратив через чиюсь підлість і власну гордість. Та сама, яку боявся навіть уявити поруч. А тепер вона тут. І вона народжує нашу дитину.

Я ставив лікарям дурні питання:

— А це нормально?
— Вона так і має дихати?
— Може, їй холодно?
— А ви точно все робите правильно?..

У якийсь момент Аліна, попри біль, навіть усміхнулася і прошепотіла: 

— Максе… я тебе люблю, але якщо ти ще раз щось спитаєш — тебе точно виженуть.

Вона виявилася пророчицею.

Тепер я сиджу на жорсткому стільці біля вікна в коридорі. За склом — звичайний день, люди кудись поспішають, машини їдуть, життя триває. А в мене всередині — повний штиль і шторм одночасно. Руки тремтять. Серце б’ється так голосно, що, здається, його чують усі.

Чотири роки тому ми з Аліною знову вчилися бути разом. Не ідеально, не легко — але чесно. Ми пройшли через страхи, сварки, нічні розмови, мої відрядження, її творчі кризи, втому, сумніви. І ось результат — за цими дверима.

Я вперше по-справжньому відчув, що таке відповідальність. Не та, яку пишуть у контрактах, а жива, тепла, справжня. Я не просто чоловік. Я — майбутній батько.

Десь за стіною чути кроки, приглушені голоси, звук апаратів. Я ловлю себе на тому, що молюся — не конкретними словами, а відчуттям. Щоб у неї вистачило сил. Щоб усе було добре. Щоб я міг зайти назад і почути найкращий звук у своєму житті.

І коли двері коридором нарешті прочиняються, а медсестра дивиться в мій бік, я підводжуся миттєво, забувши про втому, страх і час.

Бо за тими дверима — моє серце. 

Медсестра усміхнулася ще здалеку — і я зрозумів усе раніше, ніж почув слова.

— Тату, можете заходити, — сказала вона спокійно, ніби не щойно перевернула мій світ.

У мене підкосилися ноги. Я зробив крок, другий — і раптом злякався. Абсурдно, але на мить зупинився перед дверима, ніби боявся, що за ними — не щастя, а щось, до чого я не готовий. Глибоко вдихнув. І зайшов.

Палата була наповнена тихим світлом і дивною тишею після бурі. Аліна лежала на ліжку, змучена, бліда, але неймовірно красива. Її волосся прилипло до скронь, очі були вологі — від сліз, болю й полегшення. Вона повернула голову й одразу знайшла мене поглядом.

— Ти тут, — прошепотіла вона.

Я підійшов, взяв її руку — теплу, живу, рідну — і тільки тоді помітив маленький згорток у лікаря. Маленький. Занадто маленький для такого великого щастя.

— Вітаю, тату, — сказав лікар. — У вас донька.

Світ зупинився.

Донька.

Це слово пройшло крізь мене, осіло десь у грудях і раптом стало центром усього. Я дивився, як її обережно кладуть Аліні на груди. Вона заплакала — тихо, майже беззвучно, а потім усміхнулася так, як я не бачив ніколи в житті. В тій усмішці було все: шлях, біль, любов, прощення, майбутнє.

Маленьке личко, зім’яте, червонувате, зморщене — ідеальне. Вона ворухнулася, видала короткий звук, і в цей момент щось остаточно зламалося в мені. Я не стримався. Сльози самі покотилися.

— Привіт, — прошепотів я, нахиляючись ближче. — Я твій тато.

Я боявся доторкнутися. Здавалося, якщо торкнуся — вона зникне, як сон. Але Аліна слабо стиснула мою руку.

— Візьми її, — сказала вона. — Не бійся.

Мені допомогли. Поклали цей крихітний всесвіт мені на руки. Вона була легкою, майже невагомою, але відповідальність важила тонну. Вона відкрила очі — темні, ще не зовсім сфокусовані — і я зрозумів: усе, що було до цього, було підготовкою.

Я дивився на Аліну. Вона дивилася на нас. І між нами більше не було страху, минулого, образ. Лише тиха, глибока впевненість: ми впораємося.

— Дякую, — прошепотів я Аліні. — За все.

Вона всміхнулася втомлено, але щасливо.

— Ми це зробили, Максе.

Так. Ми зробили. Через час та відстань. Ми подолали все разом.

І вперше в житті я точно знав: я на своєму місці.