Розділ 51

Епілог. Через рік

Аліна

Звісно, за цей рік між нами не все було гладко. Я навіть зараз усміхаюся, коли згадую перші тижні нашого спільного життя. Романтика швидко зіткнулася з реальністю — не боляче, але дуже відчутно.

Ми в’їхали в квартиру Макса майже без пафосу: кілька валіз, мої полотна, його коробки з кресленнями, два різні ритми життя і одна велика надія, що тепер усе вийде. Перші дні були схожі на свято — сніданки разом, дрібні дотики на кухні, вечірні прогулянки містом. А потім прийшов побут.

Макс прокидався раніше за мене, інколи я навіть не чула, як він ішов. Я ж могла працювати до глибокої ночі, розкидавши фарби й ескізи по всій майстерні. Його дратував безлад, мене — тиша зранку, коли він ішов, не розбудивши мене поцілунком. Раніше ми б мовчали. Збирали образи, як камінці в кишенях, доки вони не тягнули б на дно.

Але тепер було інакше.

— Мені бракує тебе зранку, — сказала я одного вечора, не з докором, а з чесністю.
Він задумався, а потім відповів:
— А я думав, що не варто тебе будити. Добре, давай знайдемо свій ритуал.

І ми знайшли. Навіть якщо він поспішав, завжди залишав записку або тихо цілував у скроню. Маленькі речі, які багато важили.

Були й складніші моменти. Його робота іноді поглинала його повністю — дедлайни, відповідальність, нові проєкти. Я ловила себе на старому страху: знову я на другому плані. Цього разу я не тікала в мовчання.

— Мені страшно, — сказала я якось прямо. — Не через тебе. Через минуле.

Він обійняв мене так міцно, що страх відступив.
— Я не обіцяю, що завжди буде легко. Але я обіцяю бути поруч і чути тебе.

Я теж вчилася. Вчилася не закриватися в собі, коли картина не виходила, коли галерея відкладала виставку, коли здавалося, що я стою на місці. Раніше я переживала це сама. Тепер дозволяла собі слабкість.

Ми сварилися — так, справжньо. Через дрібниці: немиту чашку, запізнення, тон повідомлення. Але жодна сварка не закінчувалася холодною тишею. Ми могли замовкнути на годину, на дві — щоб охолонути, — але завжди поверталися до розмови.

— Я злюся, бо мені важливо, — сказав він одного разу.
— А я плачу, бо боюся втратити, — відповіла я.

І це було чесно.

Ми навчилися домовлятися: про простір для кожного, про час разом, про роботу і відпочинок. Навчилися просити вибачення не з гордості, а з любові. Навчилися не тягнути старі тіні в нове життя.

Рік разом навчив мене головного: кохання — це не відсутність проблем. Це готовність вирішувати їх удвох. День за днем. Розмовою. Дотиком. Вибором.

І кожного вечора, коли ми лягаємо спати, я знаю: ми не ідеальні. Але ми справжні. І ми разом — не всупереч труднощам, а завдяки тому, що навчилися проходити їх поруч.

        ***

Море було таким самим — солоним, глибоким, спокійним і водночас живим. Той самий берег Іспанії, та сама лінія горизонту, де небо повільно торкалося води. Але ми вже були іншими.

Я сиділа на піску, підібгавши ноги, і дивилася, як хвилі накочуються одна за одною, стираючи сліди на березі. Рік тому саме тут усе почалося знову — зі страху, мовчання, недомовленостей. З другого шансу, який ми взяли обережно, майже навпомацки.

— Пам’ятаєш, як ми тоді мовчали? — запитала я, не повертаючи голови.

Макс сів поруч, торкнувся моєї долоні. Тепер цей жест був звичним, теплим, справжнім.
— Пам’ятаю. Я тоді боявся сказати зайве. А зараз боюся хіба що втратити момент.

Я повернулася до нього, усміхнулася.
— Ти став іншим.
— Ми стали іншими, — виправив він.

Рік був непростим. Переїзд, робота, новий ритм, терапія для двох, довгі розмови ночами, сварки без втечі й примирення без гордості. Ми вчилися не тікати. Вчилися говорити. Вчилися довіряти не словам — вчинкам.

Макс підвівся.
— Прогуляємося?

Ми йшли вздовж води повільно. Сонце вже торкалося горизонту, фарбуючи все навколо в золото. Я не одразу помітила, що він зупинився.

— Аліно, — сказав він тихо.

Я обернулася. Він стояв навпроти, трохи схвильований, але з тією самою впевненістю в очах, яку я так добре знала останнім часом.

— Рік тому я вже робив тобі пропозицію, — продовжив Макс. — Але тоді це було… з надії. З бажання втримати. Зі страху втратити.

Він зробив крок ближче, дістав з кишені невелику оксамитову коробочку.
— Сьогодні я роблю її інакше. Без втеч, без тіней, без минулого між нами. Я знаю, ким ти є. Я знаю, ким є я. І я точно знаю, що хочу пройти життя саме з тобою.

Він опустився на одне коліно. Світ навколо ніби затих.

— Аліно, чи вийдеш ти за мене заміж? По-справжньому. Назавжди. Свідомо.

Я відчула, як сльози наповнюють очі — не від болю, а від ясності. Вперше в житті все було так просто і так правильно.

— Так, — сказала я, навіть не думаючи. — Так, Максе.

Він підвівся, обійняв мене, притиснув до себе так, ніби весь світ зник, в потім закружляв так, що це все здавалося казкою. Море шуміло поруч, вітер грався з моїм волоссям, а я знала — цього разу ми не загубимося.

Бо любов — це не ідеальна історія.
Це вибір.
І ми його зробили.