Розділ 50

Аліна

Я поставила телефон на стіл, підтвердивши замовлення, і на мить просто сперлася долонями об стільницю. Серце ще не заспокоїлося — воно билося рівно, але глибоко, ніби нагадувало: це не сон. За тонкою стіною шуміла вода, і цей звук дивним чином заспокоював.

Я пройшлася квартирою повільно, уважно, ніби знайомлячись із простором, у якому Макс почне новий етап життя. Порожні полиці, ще без книжок і дрібниць, великі вікна, за якими мерехтіли вогні міста. Київ був іншим, ніж кілька тижнів тому для мене — тепер він здавався точкою перетину, а не розлуки.

З кухонної шафки я дістала два келихи — не знаючи чому, просто інтуїтивно. Поставила їх на стіл, поруч із серветками. Наче ми тут давно живемо, просто вийшли на мить і повернулися.

Телефон завібрував — повідомлення від кур’єра.
— Уже їдуть, — тихо сказала я сама собі й усміхнулася.

Я сіла на край дивана, обійняла коліна руками й дозволила думкам нарешті наздогнати мене. Аеропорт, затримка рейсу, його втомлені очі, коли він побачив мене… І каблучка. Вона була на моїй руці — я машинально торкнулася пальцем холодного металу, ніби перевіряючи її реальність.

Двері ванної відчинилися, і я підвела голову.

Макс вийшов, витираючи волосся рушником. Волога сорочка трохи прилипла до плечей, обличчя стало спокійнішим, але в очах усе ще жила втома довгих днів. Коли він побачив мене, на мить зупинився.

— Ти дуже тихо ходиш, — сказав він із легкою усмішкою. — Я навіть забув, що не сам.

— Це тимчасово, — відповіла я жартома. — Вечеря вже в дорозі.

Він кивнув і сів поруч, залишивши між нами мінімальну відстань — ніби ми обидва відчували: ще рано ламати цей крихкий баланс. Наші плечі майже торкалися.

— Знаєш, — заговорив він після короткої паузи, дивлячись у вікно, — я кілька разів за цей переліт уявляв саме цей момент. І кожного разу думав, що скажу щось важливе. А зараз… у голові порожньо.

— Мабуть, це нормально, — відповіла я тихо. — Ми стільки всього прожили за короткий час. Можна просто побути тут.

Він перевів погляд на мене, уважний, теплий.
— Ти змінилася, Аліно. Стала спокійнішою. Сильнішою.

Я знизала плечима.
— Можливо, я просто перестала тікати від себе.

Ми знову замовкли. Цього разу тиша не тиснула — вона огортала, як ковдра. Десь унизу клацнули двері ліфта, і майже одразу пролунав дзвінок у двері.

— Це доставка, — сказала я, підводячись.

Коли я взяла пакети з їжею й повернулася, Макс уже розклав столові прибори. Ми обмінялися коротким поглядом — простим, домашнім, і в цьому погляді було більше, ніж у сотнях слів.

Я зрозуміла: попереду ще багато розмов, сумнівів, рішень. Але цей вечір — не про них. Він про повернення. Про дім, який іноді починається не зі стін, а з людини, що сидить поруч.

Ми сіли за стіл повільно, без поспіху, ніби боялися злякати цей крихкий момент. Контейнери з їжею ще парували, наповнюючи квартиру теплим, домашнім ароматом — таким, якого тут ще не було. Я раптом усвідомила, що це перша вечеря в цій квартирі, і від цієї думки всередині щось м’яко здригнулося.

— Перша офіційна, — усміхнулася я, дивлячись на стіл.
— І не остання, — тихо відповів Макс, майже не дивлячись на мене, але я відчула, що ці слова він сказав усвідомлено.

Ми їли мовчки кілька хвилин. Не тому, що не було про що говорити — навпаки, слів було забагато. Я спостерігала за ним крадькома: як він трохи втомлено тримає прибори, як час від часу прикриває очі, ніби намагається зібрати себе докупи. Ця втома не лякала — вона була чесною.

— Ти виснажений, — сказала я нарешті. — Можеш не триматися. Тут не потрібно бути сильним.

Він підняв на мене погляд. У ньому промайнула вдячність — тиха, без пафосу.

— Я звик весь час контролювати, — зізнався він. — А зараз… ніби можна видихнути. Але це трохи страшно.

— Страшно — значить важливо, — відповіла я, сама дивуючись власній впевненості.

Макс відставив виделку і сперся ліктями об стіл.
— Я боявся, що ти не приїдеш. Навіть коли знав, що ти в аеропорту. Мені весь час здавалося, що ось-ось ти передумаєш.

Я ковтнула повітря.
— Я теж боялася. Але ще більше боялася не приїхати.

Ми зустрілися поглядами — і цього разу не відвели очей. Між нами знову зависла тиша, але вона була іншою: наповненою теплом і невисловленими обіцянками.

Я першою порушила її.
— Максе… я не знаю, як правильно. Не знаю, як тепер має бути. Але я тут. І це не випадково.

Він повільно кивнув, ніби приймаючи не тільки мої слова, а й усе, що за ними стояло.
— Я не буду тиснути, — сказав він твердо. — Не буду поспішати. Я хочу, щоб ти обрала нас без страху.

Моє серце стиснулося, але вже не від болю — від глибокого, тихого зворушення. Я простягнула руку й торкнулася його пальців. Легко, майже несміливо. Він не схопив мою долоню, не притягнув — просто дозволив цьому дотику бути.

У цей момент я зрозуміла: ми більше не по різні боки барикад. Ми на одному березі. Обережно. Повільно. Але разом.

За вікном місто не спало, машини текли світловими ріками, а в цій порожній квартирі народжувалося щось нове — не гучне, не показне, але справжнє.
І я дозволила собі подумати: можливо, саме так і виглядає початок.