Розділ 49

Аліна 

Таксі зупинилося біля сучасного житлового комплексу. Скло й бетон, тепле підсвічування фасадів, охайний двір без випадкових людей — усе виглядало дуже новим, трохи відстороненим, ніби це місце ще не встигло наповнитися чиїмось життям. Я вийшла з машини й на мить затрималася, вдихаючи нічне повітря.

Отже, це тут, — подумала я.
Тут тепер живе Макс. Тимчасово чи надовго — я не знала. І, якщо чесно, боялася знати відповідь.

Він дістав валізу з багажника, подякував водієві, і таксі зникло за поворотом. Я подивилася на нього уважніше. Втома вже не ховалася — вона лежала важким тягарем у погляді, у трохи повільних рухах, у тому, як він несвідомо потер шию.

Мені раптом стало ніяково. Я ніби знову відчула, що вторглася в його простір — у його перший вечір після повернення, у момент, коли йому, можливо, хотілося просто тиші й душу, а не розмов і пояснень.

— Макс… — тихо сказала я, і він одразу повернувся до мене. — Ти, напевно, дуже втомився. Переліт, затримки, усе це…

Я зам’ялася, підбираючи слова, не бажаючи, щоб вони прозвучали як відмова чи втеча.

— Якщо ти хочеш просто відпочити… я можу поїхати, — продовжила я, стискаючи ремінець сумки. — Справді. Я не хочу тебе ще більше виснажувати. Ми можемо поговорити іншим разом, коли ти трохи прийдеш до тями.

Я сказала це щиро. Без образи, без прихованих очікувань. Просто тому, що вперше за довгий час думала не про страх втратити, а про його стан.

На секунду між нами повисла тиша. Я не знала, як він відреагує, і серце раптом забилося швидше. Але в цій паузі не було напруги — лише чесність.

Я підвела погляд і додала, майже пошепки:

— Мені важливо, щоб ти знав: я тут не для того, щоб забирати твої сили. Я просто хотіла зустріти тебе… і переконатися, що ти справді повернувся.

І в цей момент я зрозуміла: що б він не відповів, я вже зробила великий крок — навчилася дбати не тільки про свої почуття, а й про його.

Макс мовчки зробив крок до мене. Я навіть не встигла зрозуміти, коли відстань між нами зникла. Він обережно поставив валізу на землю й підійшов так близько, що я відчула тепло його тіла, знайомий запах — щось між морським повітрям і його парфумом.

Він обійняв мене — не різко, не поспіхом, а так, ніби боявся злякати цей момент. Його руки лягли на мою спину впевнено й водночас дуже ніжно, і в цю секунду в мені щось здригнулося. Серце вдарилося об ребра так сильно, що я на мить перестала дихати.

— Я чекав ці слова, — тихо сказав він мені у волосся. Голос був низький, трохи хрипкий від утоми й емоцій. — Але знаєш… я не хочу, щоб ти йшла. Не сьогодні.

Я завмерла.

Він трохи відсторонився, але не відпустив мене повністю, тримаючи долонями за плечі, дивлячись просто в очі — серйозно, відкрито, без жодних захисних масок.

— Я втомлений фізично, так, — продовжив він. — Але якщо ти підеш зараз, я знову відкладатиму найважливіше. А я більше так не хочу.

Його великий палець ледь торкнувся моєї руки, і від цього простого жесту по тілу пробігла тепла хвиля.

— Я хочу, щоб ти була поруч. Не для розмов, не для пояснень. Просто поруч. Бо саме це дає мені сили, а не забирає їх.

Він притиснув мене до себе трохи міцніше, і я відчула, як його серце б’ється так само швидко, як і моє.

У цю мить світ навколо зник — не було ні дороги, ні будинків, ні втоми, ні сумнівів. Було лише це обіймання і відчуття, що я нарешті опинилася там, де мала бути весь цей час.

Ми повільно зайшли в під’їзд. Усередині було тепло і тихо, ледь чутно працювала вентиляція, а під ногами м’яко відлунювали кроки. Я йшла поруч із Максом, відчуваючи його плече так близько, що кожен рух відгукувався всередині дивним хвилюванням. Ніхто з нас не поспішав — ніби час навмисно сповільнив хід, дозволяючи нам звикнути одне до одного знову, без слів.

Ліфт приїхав майже одразу. Металеві двері плавно зачинилися, і в тісному просторі стало ще тихіше. Я відчула, як напруга дня поступово спадає, але з’являється інша — тепла, жива, майже нестерпно солодка. Макс стояв зовсім поруч, його рука випадково торкнулася моєї, і він не відсмикнув її. Навпаки — його пальці легко накрили мої, неначе це було найприродніше у світі.

Ліфт повільно підіймався, цифри поверхів змінювалися, а я ловила себе на думці, що боюся моменту, коли двері відчиняться. Не тому, що не хочу туди зайти — а тому, що кожен крок робив усе надто реальним.

Квартира зустріла нас тишею. Порожні стіни, світлі підлоги, великі вікна, за якими мерехтіли вогні міста. Тут ще не було життя — лише простір і повітря, багато повітря, ніби місце чекало, щоб його наповнили сенсами.

— Речі ще не встигли привезти, — сказав Макс, трохи ніяково всміхнувшись. У його голосі не було виправдання, радше спокій.

Він поставив валізу біля стіни й повільно пройшовся кімнатою, ніби сам ще звикав до цього місця. Я залишилася стояти біля входу, вдихаючи запах новизни й відчуваючи дивну впевненість: порожнеча тут не лякала. Навпаки — вона здавалася чистим аркушем.

Макс підійшов до мене знову.

— Мені хотілося, щоб ти побачила це місце саме таким, — тихо додав він. — Без декорацій. Без шуму.

Я кивнула, проводячи поглядом по кімнаті, і раптом зрозуміла: це не просто квартира. Це пауза між минулим і майбутнім. І ми стоїмо в ній разом.

Я повільно зняла пальто й поставила сумку біля стіни. Тиша в квартирі була вже не такою порожньою — вона наповнювалася нашими голосами, рухами, присутністю.

— Ти, напевно, голодний, — сказала я першою, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло. — Після такого довгого перельоту…

Макс видихнув і ледь усміхнувся, потерши долонею потилицю.
— Якщо чесно, я навіть не пам’ятаю, коли нормально їв востаннє. Але ще більше я мрію про душ.

— Домовимося так, — я кивнула в бік вікна, за яким світився вечірній Київ. — Ти йдеш у душ, а я замовлю вечерю. Щось просте. Без пафосу.

Він подивився на мене уважно, ніби перевіряючи, чи я справді тут, поруч, не сон.
— Ти впевнена? Я можу сам…